Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— На повідці в того диявола Баяза!

— Правильно. Можливо, з часом я трохи розхитаю його намордник, так само, як розхитав ваш. Хто знає, може, цього мені вистачить, щоб домагатися свого?

— Ніколи! Ти ніколи від нього не звільнишся!

— Ми ще побачимо. — Ґлокта знизав плечима. — Але буває й гірша доля, ніж у першого з-поміж рабів. Набагато гірша. Я сам бачив.

«І жив так».

— Йолопе! Ми могли б бути вільними!

— Ні. Не могли б. Та й усе одно свобода неабияк переоцінена. Всі ми маємо свої обов’язки. Всі ми щось комусь винні. Цілковито вільні лише цілковито нікчемні люди. Нікчемні й мертві.

— Яке значення це має тепер? — скривився Сульт, глипаючи на стіл. — Яке значення має все це? Став свої за­питання.

— О, ми сюди не для цього прийшли. Зараз — не для цього. Не заради запитань, не заради правди, не заради зізнань. Відповіді на свої запитання я вже знаю. — «Тоді чому я це роблю? Чому?» Ґлокта поволі нагнувся вперед, перехиляючись через стіл. — Ми прийшли сюди заради втіхи.

Сульт на мить витріщився на нього, а тоді несамовито зареготав.

— Втіхи?! Ти ніколи не повернеш собі зуби! Ніколи не повернеш собі ногу! Ніколи не повернеш собі життя!

— Звісно, ні, але можу забрати їх у вас. — Ґлокта обернувся — напружено, з болем — і беззубо всміхнувся. — Практику Пайку, будьте ласкаві, покажіть нашому в’язневі інструменти.

Пайк нахмурився на Ґлокту. Нахмурився на Сульта. Одну довгу мить він стояв на місці нерухомо.

А тоді ступив уперед і підняв кришку скрині.

Епілог

Чи знає диявол, що він диявол?

Елізабет Медокс Робертс

Початок

Стіни долини були вкриті білим снігом. Чорна дорога тягнулася крізь нього, наче старий шрам, спускаючись до мосту, перетинаючи річку й підіймаючись до брами Карлеона. Із чисто білої ковдри стирчали чорні паростки осоки, острівці чорної трави, чорні камені. Усі чорні гілки на деревах були прикрашені згори білою облямівкою. Місто було купкою білих дахів і чорних стін, що юрмилися довкола пагорба і втискалися в розвилку чорної ріки під сірим, мов камінь, небом.

Лоґен замислився, чи так бачить світ Ферро Малджин. Чорне, біле й більше нічого. Жодних барв. Замислився, де вона тепер, що робить. Чи думає про нього.

Найпевніше, ні.

— От і повернулися.

— Ага, — озвався Дрижак. — Повернулися.

Усю довгу дорогу від Уффріта він говорив мало. Може, вони й урятували один одному життя, та розмови — це дещо інше. Лоґен вирішив, що вони з Дрижаком так і не стали найкращими друзями. І сумнівався, що це коли-небудь трапиться.

Вони їхали мовчки, довгою вервечкою суворих вершників поряд із чорним струмком — не більше ніж потічком крижаної води. Коні й люди шумно видихали пару, різко дзеленчала на холодному повітрі збруя. Вони переїхали через міст, тупаючи копитами по пустотілому дереву, і попрямували до тих воріт, де Лоґен розмовляв із Бетодом. Тих воріт, із яких його скинув. У колі, в якому він убив Страховидла, вже, поза сумнівом, відросла трава, а тоді випав сніг і засипав її. Так урешті-решт стається з усіма людськими діяннями. Їх засипає, і вони забуваються.

Надворі не було нікого, хто хотів би його привітати, та це не дивувало. Прихід Кривавої Дев’ятки ніколи не був приводом для радощів, тим паче в Карлеоні. Коли він навідався сюди вперше, всім було непереливки. Та й усі наступні рази теж. Люди, поза сумнівом, позамикалися в хатах, боячись, що їх першими спалять живцем.

Лоґен зіскочив із коня й покинув Червону Шапку та решту хлопців на самих себе. Пройшов брукованою вулицею, піднявся крутим схилом до воріт у внутрішній стіні разом із Дрижаком. За його наближенням спостерігало кілька карлів. Кілька хлопців Доу, явно суворих негідників. Один із них усміхнувся йому, показавши, що не має половини зубів.

— Король! — вигукнув чолов’яга й помахав мечем у повітрі.

— Кривава Дев’ятка! — крикнув інший і загримів щитом. — Король північан!

Він захрускотів ногами по тихому подвір’ю, в кутках якого лежали кучугури снігу, і підійшов до високих дверей великої зали Бетода. Підняв руки й розчахнув їх. Двері зарипіли. Усередині було ненабагато тепліше, ніж надворі, у снігу. Високі вікна у віддаленому кінці зали були відчинені, і крізь них долинав шум холодної-прехолодної річки далеко внизу. Трон Скарлінґа стояв на своєму підвищенні на вершині сходів і відкидав на грубі мостини довгу тінь, що тягнулася до Лоґена.

Коли його очі призвичаїлися до темряви, Лоґен здогадався, що на троні хтось сидить. Чорний Доу. Його сокира й меч підпирали трон ізбоку, виблискуючи в пітьмі нагостреним металом. У цьому Доу такий самий, як він. Завжди тримає зброю напоготові.

Лоґен усміхнувся йому.

— Призвичаюєшся, Доу?

— Правду кажучи, дупа від нього трохи потерпає, та сидіти тут краще, ніж на землі.

— Знайшов Кальдера і Скейла?

— Ага. Знайшов.

— То вони мертві?

— Ще ні. Я подумав, що спробую дещо інше. Ми з ними розмовляли.

— Розмовляли, так? Ти з цими двома гадами?

— Можу назвати й гірших за них. Де заповітрився Шукач?

— Досі там, перемовляється із Союзом, намагається порозумітися.

— Мовчун?

Лоґен похитав головою.

— Возз’єднався з землею.

— Хе. Ну, що ж… Так чи інакше, тоді це ще простіше.

Доу позирнув убік.

— Що простіше?

Лоґен роззирнувся довкола. Зовсім поряд із його плечем стояв Дрижак і хмурився так, ніби задумав чиєсь убивство. Питати, чиє саме, було непотрібно. Поряд із ним зблиснула в тіні сталь. Клинок, оголений і готовий. Дрижак уже давно міг би штрикнути Лоґена у спину. Але не штрикнув і не штрикав тепер. Усі вони, здавалося, доволі довго не рухалися, завмерли, як холодна долина за вікнами.

— До сраки це. — Дрижак відкинув ніж, і той забряжчав по підлозі. — Я кращий за тебе, Кривава Дев’ятко. Кращий за вас обох. Можеш і сам упоратися зі своєю роботою, Чорний Доу. Я з цим покінчив.

Він розвернувся й вийшов, проштовхавшись між двома карлами, які стояли при воротях, а тепер саме йшли у протилежний бік. Один із них підняв щит, нахмурившись на Лоґена. Другий зачинив двері й різко опустив засув. Той категорично грюкнув.

Лоґен витягнув із піхов меч Творця, повернув голову і сплюнув на мостини.

— То он воно як?

— Звісно, — промовив Доу, досі сидячи на троні Скарлінґа. — Якби ти хоч коли-не-коли дивився на крок далі власного носа, то знав би це.

— А як же старі звичаї, га? А як же твоє слово?

— Старим звичаям кінець. Ти їх убив. Ти й Бетод. Людське слово нині мало чого варте. То що? — гукнув він через плече. — Готові?

Лоґен відчув цю мить. Може, йому просто поталанило, та його життя взагалі часто визначав талан — чи його відсутність. Він пірнув убік, водночас почувши торохтіння арбалета, перекотився по підлозі й сів навпочіпки,