Читати книгу - "Історія Лізі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
УБИЙ МЕНЕ
А ТОДІ ПОХОВАЙ БІЛЯ ПОЛА
БУДЬ ЛАСКА
19
Лізі, плачучи ще гіркішими сльозами, ніж раніш, поклала цю сторінку собі на коліна, до інших. Залишилися тільки дві. Друковані літери тепер були виписані менш акуратно, вони розбігалися, не завжди хотіли триматися на одній лінії, він явно стомився. Вона знала, що буде далі — я розрубав йому киркою голову, коли він спав, він сказав їй це під деревом ням-ням, — і який їй було сенс читати подробиці? Хіба у шлюбній обітниці говориться про те, що ти повинна вислуховувати зізнання свого покійного чоловіка в батьковбивстві?
Проте ці сторінки кликали її до себе, кричали до неї, як кричить самотня людина, що втратила все, крім свого голосу. І вона звернула погляд на останні з них, сповнена рішучості, якщо вже вона мусить їх дочитати, зробити це якомога швидше.
20
Я цього не хочу, але я беру кирку і стою з нею в руках, дивлячись на нього, на володаря мого життя, на тирана всіх моїх днів. Я дуже часто його ненавидів, і він ніколи не давав підстав полюбити його, як годиться любити батька, я це знаю тепер, але все ж таки він дав мені дещо, а надто протягом тих кошмарних тижнів, після того як Пол збожеволів. І о цій п'ятій годині ранку, в цій вітальні, в яку проникає перше тьмяне світло народжуваного дня, а замерзлі сніжинки цокають по шибках, наче годинник, із його свистячим хропінням нижче від мене і рекламою на радіо, що запрошує купувати здешевлені меблі у Вілінґу, Західна Вірджинія, куди я ніколи не поїду, я знаю, що мені доведеться обирати між цими двома почуттями — любов'ю й ненавистю.
І зараз я зрозумію, котре з них панує над моїм дитячим серцем. Я можу залишити його живим і побігти дорогою до крамниці Мюлі, побігти в якесь незнане нове життя, і тоді він неминуче потрапить до пекла, якого він боїться і в багатьох відношеннях заслуговує. Дуже заслуговує. Спочатку це буде пекло на землі, пекло в камері якогось дурдому, а потім, можливо, і пекло вічне, якого він боїться по-справжньому. Або я можу вбити його й дарувати йому свободу. Це залежить тільки від мого власного вибору, і ніякий Бог не допоможе мені зробити його, бо я не вірю в жодного.
Замість Бога я звертаюся з молитвою до свого брата, який любив мене, поки психодіотизм не вкрав його серце та розум. Я прошу, аби він підказав мені, що я маю робити, якщо він чує мене. І я одержую відповідь — хоч я ніколи не знатиму, чи то справді була відповідь від Пола, чи від моєї власної уяви, яка замаскувалася під Пола. Зрештою, я не думаю, що це має якусь вагу. Мені потрібна відповідь, і я її одержую. У моєму вусі, так само виразно, як він говорив, коли був живий, Пол каже: «Приз тата — поцілунок».
І тоді я міцно стискаю держално кирки. Реклама на радіо закінчується, і Генк Вільямс співає «Чому ти не любиш мене, як любила і як я звик, навіщо ти мене скинула, як старий черевик?»
21
Після цього були три білі не списані рядки, відтак знову пішли слова, цього разу розповідь була в минулому часі і її слова зверталися безпосередньо до неї. Літери тепер налазили одна на одну й майже не трималися синіх ліній, якими були розкреслені сторінки блокнота. Лізі була певна, що він написав цей останній фрагмент, не відриваючи пера під паперу. Так само вона й прочитала його, не відриваючи очей від останньої сторінки й безперервно втираючи сльози, щоб бачити літери з достатньою чіткістю і зрозуміти сенс написаного. Її уява, як вона з'ясувала, працювала просто-таки з диявольською ефективністю. Малий хлопець, босий, мабуть, у своїх єдиних неподертих джинсах, підіймає кирку над сонним батьком у сірих переддосвітніх сутінках під музику з радіо, і на якусь мить вона зависає в повітрі, яке смердить вином з ожини, і все так само. А тоді
22
Я з розгону опустив її, Лізі. Я опустив її з почуття любові — присягаюся тобі — і я вбив свого батька. Я думав, можливо, мені доведеться вдарити його ще, але того одного удару виявилося досить, і все своє життя я не міг забути тієї хвилини, усе моє життя думка про це була всередині кожної моєї думки, я просипався з думкою Я вбив свого батька і лягав спати з тією самою думкою. Вона, мов привид, маячила за кожним рядком, який я написав, у кожному моєму романі, в кожному оповіданні: Я вбив свого батька. Я тобі сказав про це в той день під деревом ням-ням, і я думаю, це допомогло мені не вибухнути через п'ять років або десять, або п'ятнадцять. Але зізнатися не означає розповісти.
Лізі, якщо ти це читаєш, то мене вже немає. Я думаю, часу мені відведено небагато, але за той час, який я прожив (а це був чудовий час), я завдячую тільки тобі. Ти дала мені так багато. Тож дай мені ще трошки — прочитай ці останні мої рядки, найважчі для мене з тих, які я будь-коли написав.
Неможливо розповісти, яка це жахлива смерть, навіть якщо вона настає миттєво. Богу дякувати, кирка не ковзнула вбік, коли я завдав йому удару, тож мені не довелося його добивати. Богу дякувати, він не зойкнув і не смикався. Я вдарив його в життєвий центр, саме туди, куди й хотів ударити, але навіть милосердя стає бридким у живій пам'яті; це наука, яку я добре засвоїв, ще коли мені було десять років. Його череп розколовся. Волосся, кров і мозок перемішалися на тій ковдрі, якою він накрив канапу. Соплі бризнули з його носа, а язик вивалився йому з рота. Голова впала набік, і я почув тихе дзюрчання, коли кров і мозок стали витікати з його голови. Кілька крапель упали на мої босі ноги, й вони були гарячі. Генк Вільямс досі співав по радіо. Пальці на одній із татових рук стиснулися в кулак, потім розтиснулися знову. Запахло лайном, і я знав, що він наклав у штани. І я знав, що йому кінець.
Кирка досі стриміла з його голови. Я відповз у куток кімнати, скулився там і заплакав. Я плакав і плакав, можливо навіть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія Лізі», після закриття браузера.