Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Я збираюсь обговорювати з вами не Ларису.

— А що?

— Вас.

— Мене? — Фурія здивувалась.

— Так.

— Я тебе слухаю.

Степан поліз у задню кишеню джинсів і дістав складений аркуш паперу, що містив копію фото зі склянкою. Поклав на стіл перед Фурією, мовчки вказавши пальцем у потрібне місце.

Вона схилилась і поглянула. На її обличчі не відобразилось жодної емоції.

— І що?

— Ви там були.

— Я бувала у вашій квартирі, це правда. З твоїм батьком у мене були не лише робочі стосунки, ти знаєш, — Фурія не відвела погляд.

— Я знаю. От тільки батько не терпів посуду у спальні. Він виносив його майже одразу, а ця склянка стоїть на тумбі. Її не віднесли. Я не думаю, що це ви вбили мого батька… Хоча могли.

Кіра Дмитрівна насупилась і питально поглянула на Степана.

— Якщо ви хочете, щоб я допоміг вам з Громовим — я хочу знати ВСЮ правду.

Фурія піджала губи.

— Добре. Тільки давай не тут. Поїхали в якийсь парк. 

26 травня 1998 року в Москві було пасмурно. Вони поїхали у парк імені Горького і, вийшовши з машини, довго прогулювались алеями. Небо було темне і швидше нагадувало осіннє… Лише молода зелень на деревах контрастно виглядала на сірому фоні неба, нагадуючи всім, що зараз таки весна. Фурія ніяк не могла почати говорити і Степан вирішив їй допомогти.

— Я знаю зі справи, що у вівторок yвечері він сказав, що почувається погано і хоче відлежатися пару днів, — сказав Степан, — він зустрічався з вами?

— Так… я приїхала того вечора. Сергій мав віддати мені документи, котрі викривали діяльність Громова і … ще однієї людини, котра зараз працює в міністерстві закордонних справ РФ. Його родича. Позивний — Ворон. Вони працювали разом.

— Ви зустрілися?

— Так, — Кіра Дмитрівна зітхнула, — ми зустрілись і провели разом одну добу.

Жінка зупинилася, поринувши у спогади і задивилася на поверхню озера.

— Під вечір середи ми виявили, що в квартирі зовсім немає хліба і Сергій зібрався збігати в магазин. Він одягнувся, вийшов, а потім квапливо повернувся назад і просто залетів до спальні. Наказав мені хутко одягатися, тікати до Москви і не озиратися. Я поспішно одяглася — він дав мені папери і допоміг перелізти на балкон до сусідньої квартири, вхід до якої був із сусіднього під’їзду. Коваленки, здається…

— Так, Коваленки. 

— Хазяїв я, на щастя, не зустріла, хтось був у ванній, хтось — на кухні, тому я вийшла і тихенько призачинила двері, а Сергій пішов відчиняти двері вашої квартири, — Кіра витерла сльозу, що стекла по її щоці, — я здогадувалася, що до нього можуть прийти поговорити… побити… але я не уявляла, що вони його вб’ють… та ще й так…

— Це були люди Громова? — Степан відчув, як у грудях закипав гнів і бажання помсти... Прийшли цілим натовпом і вбили... Це тривало не дві доби, як він думав раніше, а одну, проте...

— Так… Мені здається, що і сам старший Громов там був, але точно я не знаю. Було два автомобіля перед парадним. Я терміново поїхала в Улан-Батор, до готелю, в якому нібито жила, і вночі військовим бортом вилетіла на територію СРСР. З пересадками я долетіла до Москви. В понеділок, коли прийшла на роботу —дізналася, що знайшли тіло твого батька. Коли почула — не могла повірити, адже бачила його не так давно… — ще одна сльоза стекла по її щоці. Степану було дивно бачити Кіру Дмитрівну такою. За ці роки, що він її знав, кураторка здавалася йому мало не роботом, позбавленим всього людського, — Я взяла папери і хотіла занести їх своєму керівнику, але коли прийшла… Секретарка сказала, що у нього Ворон. Судячи з того, що до мене ніхто не прийшов — твій батько мене не видав. Він помер — і не видав мене, — Фурія рушила по доріжці вздовж водойми. Степан пішов слідом.

— Ви віддали документи?

— Ні. Вибачилась і сказала, що прийду пізніше. Принесла тоді йому якусь муру по південному округу. Документи твого батька досі у мене. Якби віддала тоді — Ворон би знищив їх. А так... вже дев’ять років я зберігаю компромат на дуже важливого птаха, котрий зміг потрапити аж до уряду і я хочу, щоб це падло заплатило... і його родич. За все. Я хочу знищити їх усіх і щоб ти допоміг мені це зробити, бо сама я не зможу...

Степан обдумував почуту інформацію. В цей момент він теж прагнув помсти. А цей шлях вимагає певних жертв...

— Це ви готували Громову досьє на мене?

— Так…

— Чому не згадали у ньому Лору?

— Вона там є, тільки записана як три різні дівчини. Не хотіла робити акцент на тому, що у тебе є з кимось тривалі стосунки. В Одесі ти був з Лолою Іллєнко, в Єгипті з Ларисою Ільченко, її ім’я значиться при перетині кордону, тому там ім’я справжнє, а зараз у тебе Людмила... тебе понесло на літеру “Л”.

— Чому ви це зробили?

— Я намагаюсь її захистити, — сказала Кіра Дмитрівна і Степан вперше почув, як її голос затремтів. Він мовчки чекав пояснення. Кураторка довго збиралася з силами і врешті промовила, — я не хочу, щоб її спіткала доля твоєї матері.

— Ви про що? — він аж розвернувся до неї.

— Найвразливіше місце закоханого чоловіка — його жінка. Ще діти, але їх у тебе немає, тому Лариса — це твоє єдине слабке місце. І я прикрила твій тил. Поки що це допоможе... Твій батько теж мав слабкі місця, але його ніхто не прикривав.

— Ви щось казали про долю моєї матері. До чого тут Лора?

— Ти колись казав, що після лікарні мама стала чужою.

— Так. Вона мене не впізнавала і була апатичною. Але ж її накачували ліками.

— Ти бачив?

— Батько казав, а потім... — Степан зітхнув. — Річ не в ліках… так?

— Твоїй матері зробили лоботомію.

— Навіщо?.. 

— Її нервовий зрив відволікав Сергія від виконання покладених на нього обов’язків. Ірина звинувачувала себе у смерті сина. Тоді ж їй доручили підготувати новорічний концерт, пам’ятаєш? Вона була вся на нервах.