Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Справді? — кинула Старлінг дивно саркастичним тоном.

— Він хворий? — втомлено спитала Кеттл.

— Не знаю. Досі я ніколи в житті не бачив його хворим.

— Я рідко хворію, — тихо поправив мене Блазень. — Але така лихоманка була вже в мене раніше. Лягай і спи, Фітце. Сподіваюся, що до ранку вона вже минеться.

— Так чи ні, а ми однаково мусимо вранці вирушати, — невблаганно заявила Кеттрікен. — Ми й так втратили тут цілий день.

— Втратили день?! — вигукнув я майже сердито. — Ми здобули карту чи уточнення до неї та впевнилися, що король Веріті був у місті. Особисто я не сумніваюся, що він потрапив туди так само, як я, і, можливо, точнісінько сюди ж і повернувся. Ми не втратили жодного дня, Кеттрікен, а виграли стільки, скільки б витратили, шукаючи спуск до залишка дороги внизу, а тоді — щоб дістатися міста. І повернутися назад. Наскільки пам’ятаю, ви пропонували виділити день на пошук шляху донизу, по цьому крутосхилу. Гаразд, ми так і вчинили, знайшли цей шлях. — Я замовк. Зробив глибокий подих, змусив свій голос до спокою. — Я нікого з вас ні до чого не примушуватиму. Але, якщо Блазень завтра не зможе йти, я теж не піду.

В очах Кеттрікен з’явився блиск, я приготувався до битви. Та Блазень випередив нас.

— Я піду завтра, здоровий чи ні, — запевнив він нас обох.

— Отже, вирішено, — швидко сказала Кеттрікен. Тоді вже людянішим тоном спитала: — Блазню, можна щось для тебе зробити? Я не поводилася б із тобою так суворо, якби потреба не була настільки великою. Я не забула і повік не забуду, що без тебе ніколи не дісталася б до Джампі живою.

Я відчув тут історію, в яку мене не втаємничено, але залишив питання при собі.

— Зі мною все буде гаразд. Я просто… Фітце? Можна попросити в тебе ельфійської кори? Минулого вечора вона добряче мене розігріла.

— Звичайно! — Я саме порпався у своїх пакунках, коли Кеттл озвалася з пересторогою:

— Блазню, я б тобі цього не радила. Це небезпечне зілля, і дуже часто більше шкодить, ніж допомагає. Хтозна, чи не захворів ти сьогодні, бо пив його вчора ввечері?

— Воно не таке аж сильне, — погордливо кинув я. — Вже кілька років його п’ю і не маю через це жодної хвороби.

Стара пирхнула.

— Скажімо так: жодної хвороби, яку тобі вистачило б розуму розпізнати, — саркастично промовила вона. — Це зілля зігріває та додає енергії тілу, проте згубне для духу.

— Я завжди помічав, що воно радше мене підбадьорює, ніж пригнічує, — заперечив я, знайшовши маленький пакетик та відкриваючи його. Кеттл, хоч я й не просив її, встала, щоб закип’ятити воду. — І ніколи не зауважував, щоб воно притуплювало мій розум, — додав за мить.

— Ті, що його вживають, рідко таке зауважують, — відповіла вона ударом на удар. — І хоча воно може на якийсь час збільшити твою фізичну енергію, однак пізніше тобі доведеться за це заплатити. Тіло годі ошукати, юначе. Ти краще це збагнеш, доживши до моїх літ.

Я замовк. Згадав часи, коли вживав ельфійську кору для відновлення сил, і в мене з’явилася неприємна підозра, що Кеттл бодай частково має рацію. Та підозри було недостатньо, аби втримати мене і не дати заварити дві чашки замість однієї. Кеттл несхвально похитала головою, але знову лягла і нічого більше не сказала. Ми з Блазнем сиділи поруч, попиваючи чай. Коли він віддав мені чашку, його долоня здавалася теплішою, а не холоднішою.

— Твоя лихоманка посилюється, — перестеріг я.

— Ні. Це шкіра зігрілася від чашки, — припустив він.

Я не звернув уваги на його слова.

— Ти весь тремтиш.

— Трішки, — визнав він. Тоді страждання пересилило і зламало його. — Мені холодно, як ніколи досі. Спина та щелепи болять від дрижання.

Підсунься до нього збоку, — порадив Нічноокий.

Великий вовк і сам підсунувся з іншого боку, сильніше притисся до Блазня. Я додав свої покривала до Блазневих і заліз під них поруч із ним. Він не сказав ні слова, але його тремтіння трохи зменшилося.

— Не можу згадати, щоб ти нездужав у Оленячому замку, — тихо сказав я.

— Нездужав. Та дуже рідко, і нікому про це не казав. Якщо пам’ятаєш, цілитель не мав терпцю до мене, а я до нього. Я б не довірив свого здоров’я його засобам на прочищення і зміцнення тіла. І ще. Що спрацьовує з вашим родом, може не діяти на мій.

— Невже твій рід так сильно відрізняється від мого? — спитав я за мить.

Блазень підвів нашу розмову до теми, якої ми рідко торкалися.

— У певному сенсі, — зітхнув він. Підніс руку собі до чола. — Та інколи я сам себе дивую. — Він глибоко вдихнув, тоді видихнув, наче від якогось постійного болю. — Може, насправді я навіть не хворий. Упродовж останнього року я пережив деякі зміни. Як ти сам помітив. — Це останнє додав пошепки.

— Ти підріс і набрав кольору, — тихо погодився я.

— Це частина змін. — Усмішка промайнула його обличчям і зникла. — Думаю, тепер я майже дорослий.

Я тихо пирснув.

— Я вже багато років вважаю тебе мужчиною, Блазню. Гадаю, до тебе мужність прийшла раніше, ніж до мене.

— Он як?! Кумедно! — неголосно вигукнув він, і на якусь мить, здавалося, став самим собою. Його очі заплющилися. — А зараз я спатиму, — сказав мені.

Я не відповів. Глибше закопався у покривала поруч із ним і наново встановив стіни. Провалився у сон без сновидінь, який, утім, не був спокійним відпочинком.

Я прокинувся ще до світанку, з відчуттям небезпеки. Блазень поруч зі мною спав тяжким сном. Я торкнувся його обличчя. Воно було досі тепле та вкрите крапельками поту. Відсунувся від нього, щільно закутавши його покривалами. Докинув до жаровні одну чи дві хмизини дорогоцінного палива та тихо почав одягатися. Нічноокий одразу ж насторожився.

Виходиш?

Просто понюшити.

Піти з тобою?

Тримай Блазня в теплі. Я ненадовго.

Ти певний, що це добре?

Я буду дуже обережним. Обіцяю.

Холод був як ляпас. Темрява, цілковита. За мить мої очі звиклися, та все ж я мало що міг побачити, крім самого намету. Навіть зорі були затулені хмарами. Я нерухомо стояв на крижаному вітрі, напруживши чуття і намагаючись з’ясувати, що ж мене занепокоїло. Послав на пошуки в темряву не Скілл, а свій Віт. Намацав нашу групу, голод з’юрмлених джеппів. Недовго вони протримаються на самому зерні. Ще один клопіт. Я рішуче його відсунув, потягся чуттями далі. І завмер. Коні? Так. І вершники? Скидається на це. Зненацька поруч зі мною з’явився Нічноокий.

Можеш їх занюхати?

Вітер не в той бік. Подивитися на них?

Так. Але щоб вони тебе не побачили.

Звичайно. Подбай про Блазня. Він скавулів, коли я його залишив.

У наметі я тихо розбудив Кеттрікен.

— Думаю, нам загрожує небезпека, — сказав їй негучно. — Коні та вершники, можливо, на дорозі за нами. Я ще не впевнений.

— Доки ти станеш упевненим, вони вже дістануться сюди, — похмуро промовила вона. — Буди всіх. Я хотіла б, щоб ми встали та були готові вийти на світанку.

— Блазня досі лихоманить, — сказав я, схилившись і поторсавши Старлінг за плече.

— Коли тут зостанеться, лихоманка його більше не турбуватиме, бо буде мертвим. І ти