Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

- Цей шлюб потрібно тільки через бізнес? - уточнюю у нього.

- Так, - не тягне довго з відповіддю, а дає її одразу. Впевнено та чітко. Вона мене не дивує.

- Жах, - зіщулююся та кривлюся. - А ви хіба не можете свої справи документально оформити? Навіщо мене втягувати?

- Можна, але це ненадійно у нашому випадку, - пояснює те, що я не хочу розуміти, бо дурня. Як це ненадійно? Підписали документи та все!

- І чому?

- Що буде, якщо папірець кинути у вогонь? - для чогось питає очевидне. Хіба сам не знає?

- Згорить, - просвітлюю його.

- А у воду? - ставить наступне чудне запитання.

- Ну розмочиться та його легко буде пошкодити.

- А якщо закопати? - знову дивує.

- Із часом розкладеться на органічні сполуки. А навіщо ти це все питаєш? Я не розумію. До чого ведеш?

- У цьому світі договори, то мутна штука. Можна підписати сотню, але завжди жевріє жага його обійти та забрати все собі. 

- Так ви з батьком не малі діти, щоб порушувати, - говорю йому в обличчя, яке повертає до мене. - Хіба не можете домовитися, щоб мирно співпрацювати?

Герман опускає очі на годинник, який сидить на руці. Місячне світло дає побачити чорні стрілочки, які намотують кола на світлому циферблаті, - там майже одинадцята вечора.

- Ну, - тисну на нього. - Чого мовчиш? Я маю рацію? Правда?

- Марго, бізнес складна штука. Інколи через нього можуть посваритися найкращі друзі. Зараз у нас добрі стосунки - дружні. Ми можемо підписати договір, злити компанії… А потім щось піде не так, та посваримося. І що тоді? А якщо хтось когось підставить?

- А договір?

- Наймаєш язикатого юриста, то він тобі такі потаємні шляхи знайде, що навіть не повірити у таке. Інша справа родині зв'язки. Тут уже нікуди не подітися. То ж не стане дід в онуків кошти забирати, а зять на батька дружини бочку гнати. Навіть якщо і стосунки погані, то бізнес буде у безпеці.

Від натяків на дітей, то стає незручно. Я не хочу з ним нічого спільного мати, а тим паче лягати в одне ліжко. Не маленька - діти не від поцілунків з'являються.

- Чому притихла? - запитує.

- Бо відчуваю себе річчю, - пояснюю з холодом у голосі. - Я не маю жодного бажання виходити за тебе, а тим паче робити те від чого в мого батька будуть онуки! Якщо так треба свій бізнес пов'язати, то хай почекає поки його інша донька підросте… А мене хай не чіпає. І грошей його мені не треба! Хай би він тоді відвернувся від моєї мами, то б нині тут не сиділа. Також дуже просто видати неулюблену доньку заміж задля бабла. Капець як зручно.

- А чому ти вирішила, що неулюблена?

- А як розцінювати його дії? - підвищую голос. - Прийшов до мене додому, ледь не насильно витягнув із квартири та…

Махаю рукою. Нічого я йому говорити не стану.

- Тоді навіщо він тримає в телефоні фото неулюбленої доньки?

- А ти звідки знаєш, що у нього моя світлина є? Бачив?

- Так. Показував тебе. Хизувався, що ти вродлива, розумна, нерозбалувана та маєш неконфліктний характер.

- Він тобі все це говорив, аби "продати" мене тобі. І видно ти клюнув. Ковтнув його смачненьку наживку, - витираю сльози зі щік та допиваю чай. І тут розумію, що я ще голодна. Від ранку нічого не їла.

- Так він усе правильно описав. Але брехати ти зовсім не вмієш. Заєць, авто, рів… І коли ти сказала Renault Passat, то я ледь не вибухнув зі сміху.

- Хіба такої автівки не існує?

- Не існує. Є багато видів Renault, але точно не має такої моделі як Renault Passat.

- Я не розбираюся в автомобілях, - виправдовуюся. - Тому не треба мене так суворо судити, - відвертаюся від нього та сиджу вже спиною та щільніше завертаюся у м’якенький плед.

- Маргарито, ти не відповіла на моє запитання, - відчуваю його очі на спині.

- Піду, - дуже тихо кажу, бо осягаю розумом свою безвихідь на даний час.

- Це добре, - промовляє та чую, як щось виймає з кишені та роздається тихий звук - розблоковує телефон.

- Що ти робиш? - обертаю до нього голову.

- Телефоную  Михайлу - треба ж припинити твої розшуки, - пояснює і тут відповідає. - Алло, Марго більше не треба шукати. Вона у мене вдома.

Тато щось йому  жваво талапає, а Герман розслаблено відповідає:

- Видно так хотіла зі мною познайомитися, що сама пішла мені на зустріч. Тому не треба криків та прочуханок. Усе зараз нормально… Потім буде, що пригадати.

Захищає. Ну нехай.

- Хочеш поговорити з нею? Дати слухавку? - продовжує та тут уже протягує мені смартфон, який я неохоче та одночасно боязко беру, а далі повертаю голову прямо та нервово кажу:

- Слухаю.

- Маргарито, - хрипить мій батько. - Я не стану зараз кричати, але потім ми серйозно поговоримо. Твоя поведінка. Ти мене здивувала та одночасно дуже сильно розізлила.