Читати книгу - "Заборонене кохання, Тіна Волф "

Розділ  9

Одразу з порога Марк почув гучний і сердитий голос Валерія Петровича:

-  Зайди до мене! – прогриміло.

Єгор, стоячи за барною стійкою, лише знизав плечима і співчутливо поглянув на друга.

Марк зайшов до кабінету управляючого, прихиливши за собою двері, бо зрозумів, що зараз відгребе від начальника за все і за всіх.

-  Де Ліза? – гаркнув і витріщив очі на Марка так, наче вони зараз виваляться у нього з орбіт.

-  Я не знаю, - впевнено і спокійно сказав Марк.

-  Я не знаю, - знервовано перекривив його Валерій Петрович, - А хто має знати? Я? – гримів так, що аж іскри посипались з його очей, а на лобі виступив піт, - Яка кішка знову між вами пробігла? Ви ще довго будете з мене знущатись? Захотів – прийшов на роботу, захотів – пішов, чи не прийшов зовсім. Як це назвати? В мене кондитерська без Лізи зупинилась. Дівчата таке поналіплювали, що самі його зараз все їсти будуть, - гарчав так, що аж ногами затупотів.

Марк спокійно стояв і слухав його, не огризаючись і нічого не заперечуючи. Він лише злився на себе за те, що так переймався своїми власними проблемами, що зовсім випустив з виду Лізу. Вона ж завжди була поряд. А тут раптом таке?!

-  Завтра, щоб Ліза була на роботі. Ти мене зрозумів? Де хочеш її шукай, як хочеш її сюди волочи, але щоб Ліза завтра зранку була на роботі. Все йди, - начальника затрясло від злості так, що Марк, навіть, почав хвилюватися за його здоров’я, адже Валерій Петрович був чоловіком поважного віку.

Вийшов з кабінету і попередив Єгора:

-  Ти поглядай за Валерою, бо щось він сьогодні занадто знервований, щоб чого не стало?

-  Добре. А що там з Лізою? – запитав Єгор.

-  Поняття не маю. Вона виявляється вчора все кинула і пішла з роботи, - і знизав плечима дивуючись.

-  Ох, ці дівчата! Спробуй розбери, що в їхній голові. То, ти зараз до неї?

-  Так, схожу, поговорю. Телефоную, вона трубку не бере. На мене, швидше за все, сердиться. Не розумію чому? Наче вчора і не лаявся з нею, все було нормально. Не розумію, - задумався Марк.

-  Співчуваю, друже. Нехай щастить.

-  Дякую, - підморгнув Єгору Марк.

Пішов на вихід, але в дверях зупинився, бо вирішив викликати таксі, йти пішки не хотілося та і холодно. Марк щільніше замотав шию шарфом і накинув на голову капюшон куртки, застебнув блискавку і вийшов на вулицю.

За дверима кав’ярні його зустрів пронизуючий холодний вітер, який піддував щосили, та час від часу, знімав з голови Марка капюшон. Нарешті приїхало таксі, він швидко в нього стрибнув і вже в салоні авто відчув полегшення. В машині працював кондиціонер, було, навіть, занадто жарко. Їхати до будинку Лізи не довго, хвилин п’ятнадцять.

Розплатився з таксистом, вийшов з авто. Біля Лізиного під’їзду Марка зустрів домофон. Він набрав номер її квартири – у відповідь тиша. Раптом двері під’їзду відчинились і на порозі з’явилась Катерина Микитівна – «гроза району», як над нею інколи жартували. Ця бабця, як то кажуть: «Тримала весь район». Вона завжди знала все про всіх.

-  О, Марку! Здоров був! – обізвалась Микитівна, і одразу повідомила, не встиг хлопець нічого, навіть, сказати, - А Лізи немає. Вона з якимось хахалем пішла, он туди, - і показала своїм ціпком в протилежний від будинку бік.

-  З ким? – здивувався Марк.

-  З хахалем! Тобі не почулося. З хахалем! Проспав ти свою Лізу, Марку! – з’єхидничала бабця.

-  І давно пішла? – спитав знову.

-  Давно. Навряд чи доженеш вже, - відповіла Микитівна, голосно грюкнувши дверима і попрямувавши на обхід, прикріпленої до неї території.

-  Ще трохи і на вулиці смеркатиме. Куди вона могла піти. Із ким? – розхвилювався Марк, - Холод такий! На вулиці точно не гулятимуть. Може десь у кав’ярні сидять? Але де? А може він повів її до себе додому? - і тоді вже Марк захвилювався по-серйозному.

Марк знав Лізу з дитинства, а точніше з пелюшок. Коли дівчинка народилася, то йому виповнилося вісім. Вони жили поряд, їх будинки стояли один навпроти одного. А їх мами – подружки ще зі школи. Марку часом доводилось бути в ролі старшого брата, коли підростала Ліза. Траплялося і таке, що хлопчику доручали няньчити маленьку Лізу. Він катав її у візочку і гордо всім казав, що це його маленька сестричка, чим дуже пишався.

Ліза підростала разом з Марком, вона так була до нього прив’язана, що не уявляла, як це може бути, щоб Марк десь пішов без неї. Звичайно, хлопцеві не завжди хотілося няньчитись з малим дівчиськом, йому більш цікавіше було десь побігати з хлопцями, тож вони, як більш старші за віком, намагалися її обдурити, щоб десь чкурнути без неї.

Маленька Ліза мріяла, що коли виросте, і стане принцесою, Марк в неї закохається, і вони одружаться. Одного разу дівчинка знайшла дома в шафі мамину гіпюрову кофту, яку та приберігала для урочистостей, чи свят, і вирішила спорудити з неї гарну весільну сукню та зробити фату із тюлі, яку вирізала з цілого шматка, що висів на кухні. А потім у всій такій красі, вийшла на вулицю, чим дуже порадувала всіх сусідів, а особливо свою маму, сповістивши всім про те, що вона наречена, а Марк її жених.