Читати книгу - "Останній день вічності , DjuliaNikoll "

Астрід відвела очі на мить, роздумуючи над його словами. Вона розуміла, що ця розмова стосується не лише його, але й їх обох. Її власні почуття до Ельяна ставали сильнішими з кожним днем, але вона також знала, що не може змусити його відчувати те ж саме. Вона мала чекати, але її м’які кроки в його бік не могли залишитися непоміченими.

— Ти зробив усе, що міг, — тихо сказала вона, знову зустрічаючись з його поглядом. — Іноді ми не в змозі змінити хід подій, як би не старалися. Але це не означає, що ми не повинні жити далі. І ти... ти заслуговуєш на щастя, Ельяне.

Ельян відчув у її словах більше, ніж просто втіху. Він знав, що Астрід не байдужа до нього, що її слова мали глибший сенс. Йому було важко приймати її турботу, ще важче — приймати її симпатію. Все це здавалося неправильним, хоча його серце починало відтавати під її поглядами та теплом її жестів.

— Я не знаю, чи зможу... — Він замовк, не наважуючись продовжити.

Астрід трохи усміхнулася, не дозволяючи йому віддалитися у свої думки.

— Ти зможеш, — сказала вона впевнено, але без тиску. — Не одразу, але зможеш. І якщо ти раптом вирішиш, що хочеш з кимось поговорити... або просто посидіти поруч, — вона ненав'язливо посунулася трохи ближче, — я буду тут.

Ельян ніяково кивнув, відчуваючи тепло її присутності поруч. Він знав, що вона поряд не лише як супутниця в дорозі, але й як людина, яка здатна його зрозуміти. Але все ж усередині нього ще бушував конфлікт: між темними тінями минулого і новою іскрою, яку він так боявся розпалити.

Ранок пробудив Астрід дивними, ледве вловимими звуками, ніби шепіт, що проникав у її свідомість, наче тонка вуаль, що закривала реальність. Вона мружиться, намагаючись прогнати сон, але шум не зникає. Навпаки, він стає яснішим, майже чутним. Голоси. Хтось кличе її.

— Астрід... Астрід...

Її повіки важчають, але внутрішній дискомфорт змушує її підвестися. Кроки стають неусвідомленими. Ліс перед нею розпливається в туманному світлі. Голоси ваблять її. Вона не розуміє чому, але відчуває, що повинна йти. Вона не усвідомлює, як втрачає зв’язок із реальністю. Ліс стає дедалі темнішим, і її ноги продовжують рухатися, хоча розум опирається.

Через мить вона опиняється в гущі лісу. Дерева, високі та похмурі, як могили, здаються живими, шепочуть їй на вухо. Вона прискорює ходу, не маючи сили опиратися...

Тим часом Ліліт і Ельян прокидаються. Ліліт відразу відчуває: щось не так. Відчуття тривоги, важкість у повітрі. Вона підводиться, звужуючи очі.

— Де вона? — її голос звучить загрозливо.

Ельян повертається до неї, намагаючись зрозуміти, про кого вона говорить.

— Хто? — його погляд сповнений занепокоєння.

Ліліт, ніби в одну мить, відчуває навислу в повітрі загрозу.

— Астрід. Її немає!

Ліліт звично рухає пальцями, але магія не відгукується. Ліс сковує її здібності, як невидима стіна.

— Я так і знала, що це погана ідея брати її з собою... дурне дівчисько! Ми просто марнуємо час із нею!

Ельян різко підводиться.

— Не час для докорів. Нам потрібно її знайти. Негайно. — Його обличчя стає жорстким, і в голосі звучить тривога, яку він не може приховати.

— Я не можу використовувати силу тут, — крізь зуби видихає Ліліт, її погляд холодний. — Ліс блокує її.

— Це неважливо, — Ельян хапає її за плече. — Ми повинні знайти її з магією чи без!

Вони починають рухатися вперед, Ліліт відчуває опір лісу. Темні дерева ніби насуваються, заважаючи пройти. Вона дивиться на Ельяна, і його напружене обличчя.Розуміння того на скільки це для нього важливо змушує її прискорити кроки. Ліс навколо стає все більш глухим і непрохідним.

Пройшовши через густі хащі, Ліліт продовжує намагатися вловити енергію Астрід. Сигнал слабкий, постійно зникає, але зрештою приводить їх на галявину. Тут, серед руїн давньої башти, вони бачать її — Астрід висить у повітрі, затиснута в полоні чудовищних плющів. Вони звиваються навколо її тіла, повільно висмоктуючи з неї життєву енергію. Астрід безпомічно повисла, її тіло блідне, очі втрачають фокус.

Ельян, не стримавшись, біжить до неї.

— Астрід! — Він тягне її до себе, але плющ лише сильніше обвиває її.

— Ми не можемо просто так її забрати, — Ліліт зупиняє його. Вона окидає поглядом зруйновану башту і густі тіні лісу. — Цей ліс не відпустить її так легко.

Раптом із темних кутків руїн з’являються сутності — духи-хранителі лісу. Їхні тіла не мають чітких обрисів, вони невизначені, наче дим або тінь. Вони зупиняються перед Ліліт і Ельяном, їхні очі дивляться прямо в душу. Ліліт відчуває, як в повітрі зростає напруга, магія навколо стає відчутною.

— Вона наша, — голос першого духа звучить, як шелест листя. — Вона порушила спокій лісу застосувавши магію рун.

Ліліт дивиться на духів, її очі стають холодними й рішучими.

— Ми не прийшли воювати з вами. Ми просимо лише звільнити її. Вона не знала, що робить. Ми підемо, якщо ви відпустите її.

Один із духів піднімає руку, і повітря навколо стає важким, як свинець.

— Ми не можемо відпустити її просто так, — відповідь звучить, як відлуння. — Кожен, хто порушує спокій лісу, повинен заплатити ціну.

Ліліт стискає кулаки. Вона давно звикла до такого тону і не збирається поступатися.

— Що ви хочете в обмін? — її голос перетворюється на крижану загрозу.

Дух мовчить, і тоді другий, вищий дух відповідає.

— Ми візьмемо частину твоєї сили, — його слова проникають у її свідомість, не залишаючи шансів на відмову. — Якщо хочеш її звільнити, ти повинна будеш пожертвувати частиною того, ким ти є.

Ліліт на мить задумалася, відчуваючи, як всередині неї спалахує боротьба. Вона бачить погляд Ельяна — він з тривогою чекає її рішення. Кожне слово у її голові відлунює, наповнюючись ризиком і наслідками. Але її очі залишаються твердими.

— "Я не можу віддати свою силу. Моя місія набагато важливіша. Я повинна зупинити Мороса, знищити все, що він створив, і покінчити з цим прокляттям. Якщо ви хочете допомогти, відпустіть її, і я назавжди звільню ваш ліс."

Духи, що стояли в тіні, переглянулися, і на мить у їхніх очах промайнуло сумнів. Декотрі з них почали відступати, відчуваючи силу Ліліт, але старійшина не зрушив з місця. Він все ще вивчав її, його очі були приховані за тьмяними вуалями, але Ліліт відчула, як його погляд проникає в її душу.

— Говориш упевнено, але пам'ятай, що ліс не приймає чужинців на довіру. 
Сказав старійшина, і його голос прозвучав, як відлуння, безмежне й глибоке, проникаючи в найглибші куточки її свідомості.

— Ти пройдеш випробування лісу.
Його випробування не з легких. 
—Якщо хочеш довести свою вірність словам, ти повинна їх пройти. Пройдеш — відпустимо дівчину. Не пройдеш — залишишся тут назавжди, як і всі, хто колись намагався порушити наш спокій.

Ці слова не були пропозицією, а радше наказом, і Ліліт відчула, як її тіло відгукнулося на них — напруга в кожному м’язі, різкий приплив магічної сили. Ліс, здавалося, почав піддаватися їй, але це відчуття було миттєвим. Ліліт розуміла, що не все так просто. Вона не могла собі дозволити помилитися.

— Випробування лісу, — повільно повторила вона, мовби слова старійшини були чужими для неї. Вона оглянула своє оточення, її погляд ковзнув по фігурам духів, і голос став твердим, як камінь. — І що ви хочете від мене?

Ліс, наче у відповідь на її виклик, знову ожив: його дерева зашелестіли, а туман, що піднявся з-під землі, огорнув її ноги. Ліліт міцніше стиснула кулаки, відчуваючи, як її сили збираються в кожному подиху, у кожному русі. Але її обличчя залишалося холодним, незважаючи на бурю, що розгорілася всередині.

Старійшина, не рухаючись з місця, знову заговорив, його голос був глибоким і древнім, проникаючи в її саму сутність.

— Ліс не довіряє чужинцям. Якщо хочеш довести свою силу і вірність, ти повинна пройти три випробування. Перше — сила. Ти повинна пробудити древню силу цього лісу, змусити його визнати твою могутність. Друге — мудрість. Тобі доведеться приручити стихії. І останнє випробування — серце. Ти повинна довести, що твоя мета чиста і щира. Якщо ти не пройдеш хоча б одне,ви всі  залишитеся в цьому лісі.

Ліліт стояла перед ним, її очі були спокійними, але в душі вирувала буря. Вона розуміла, що кожне слово старійшини було не просто погрозою, а передвістям того, що її сили будуть піддані жорсткому випробуванню. І вона знала: щоб перемогти, їй треба бути не лише сильною, а й мудрою, і по-справжньому вірною своїй меті.