Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

- Привіт братик!

Знайомий трохи писклявий голос сколихнув цю жахливу тишу.

Лесик аж підстрибнув, від несподіванки. А пес почав гарчати убік несподіваного голоса.

- Ти чого тут вслухаєшся, і чого на мене твоя псина пащу шкірить, якийсь він поганий зробився.

- Все нормально з ним, не поганий він, Комиш ану заспокійся. Рявкнув Лесик.

Сестра продовжувала.

- І кличку придумав незрозумілу якась безглузда вона. Так чого ти тут сидиш?

- Так говорю, слухаю Я. Ліс неначе говорив щось, і в мить настала дика тиша, дивно це якось.

Сестричка подивилася  зло по сторонах, на дерева і говорить.

- Ліс залишається лісом, може шуміти скрипіти, а в основному мовчить, зрозуміло.

- Це ти до кого говорила?

- Ой та про це що ти. Жара сьогодні жахлива, ти по менше під сонцем гуляй. Ато ще землю почнеш чути, і з своїм відлунням розмовляти дивлячись у криницю.

Знову сестричка оглянула все навкруги.

- Так чого я все таки прийшла, обід я тобі принесла, мамочка вже піч топить, твоє улюблене частування готуватиме, так що ти довго не затримуйся. Дай свою руку я тобі її настоянкою натру, і тобі відразу стане легший.

Дістає з кишеньки баночку з якоюсь рідиною, кольору рижої глини.

- Закочуй рукав, зараз я натру тобі руку, і тобі буде краще, біль вщухне.

Лесик загорнув рукав, чикаючи лікувальної процедури.

Як раптом Комиш почав гавкати у скавуліти, не знаходячи собі місця.

- Друг заспокойся мене ніхто не кривдить, а запах від цієї настоянки такий, ну лікувальна вона, по-іншому не буває, ліки завжди гіркі. Тільки отрута завжди солодка.

Сестриця криво посміхнулася

- Зараз ти полежи пару хвилин не виходь на сонце нехай подіють ліки. Може сказати батьку щоб задушив прокляту псину? Якби про себе сказала Сестричка.

- Що ти сказала?

- Ні ні нічого, про своє замислилася не бери в голову.

Почала накладати мазь, і по руці пішов холод, і повіки стали закриватися.

- Чому ти закрився від нас братик? Ми ж сім'я, чому не пускаєш нас у своє серце.

Вже обривками чув Лесик, провалюючись в дрімоту...

- О боже мій нарешті ти повернувся, а то ми вже тебе заждалися. Гучним грубим голосом сказав батько, тримаючи тонку посмішку на вустах. Вівці вже давно в стійла прийшли, а тебе все немає і немає. Знову зі своїм псиною недолугою загрався, напевно. До речі, де вона.

Лесика пробив холодна дрож від верхівки, до пальців на ногах. Він точно знав те, що тільки що лежав у струмка і тихо, засинав від чогось, але чого? І ось сестра мастила якимись ліками йому руку, і був ясний гарний день. А зараз на дворі давно вже ніч, він стоїть у дворі, і батько якийсь дивний не лає. Так не лає, за те що залишив отарк без нагляду, і вони самі добралися додому.

Батько якби випереджаючи думки Лесика, сказав.

- Тебе не лаятиму за отару та твою безтолковщину. Все ж не простий день сьогодні.

Лесик тупо посміхнувся, не знаючи навіть чому. Але в голові знову щось йокнуло, і його пробрало незрозуміле почуття, аж до нудоти.

- Де Комиш.

Він вигукнув, де мій друг куди він подівся?

- Ох, так я і знав, на сонці перегрівся. А мені почому знати. Відповів батько. Не я з ним з ранку до ночі час проводжу, а ти! Так себе і запитуй. Можливо щось собі надумав і в ліс втік.

- Ти гайда заходь у будинок, мати святкову вечерю приготувала, не примушуй нас усіх чекати.

- А, мамочка теж мене чикає? З надією запитав Лесик.

Та ні, так вже заморилась за цілий день в полі, вже пішла спати. Як завжди там горбатиться, для вас все. Вона завтра тебе вже привітає. Зрозуміло, ти геть забув, що сьогодні твій день народження?

Разом засміялися сестра з батьком, ось ти розтяпа. Раптом сестра закрутила в мереживному танці.

Розпустившись свої руки як ромашки пелюстки.

- Забув! Забув! Він про все забув. Нв невже все чудово, а?

Лесик, не знаючи, що робити, що думати, і як поступити на ватних ногах пішов у домівку.

У будинку пахло свіжим хлібом і борщем з пампушками. Запах часнику врізався в його ніс і його потекла слина, чуть не захлинувся.

За столом вже сиділа сестра з батьком, який закликав сідати за стіл поряд з ними.

Лесик переминаючись сів за стіл і раптом вискочив, дзвінко за теревенив.

- Я хочу подякувати матір, за всю турботу за те, що вона приготувала нашу святкову вечерю.

- Ні непотрібне її турбувати, нехай спить, вона втомилася, готуючи нам, вона тебе чекала але не дочекалась, сам винний що так довго гуляв.

З посмішкою сказав батько.

- Як скажеш батько, вибач мене. Сказав Лесик і сів за стіл як одурманений.

Стіл був накритий дуже багато, і було всього вдосталь. Було багато всяких страв. Але їсти не хотілося, навіть навпаки в горлі стояв якийсь комок, не дозволяючи з’їсти ні шматочка того, що знаходилося на столі.

- Батько скажи, а як звали діда мого. Запитав Лесик?

- Якщо хочеш добавки ти тільки скажи, сказав батько. Нібито як не почувши його. Те, що було давно не треба рухати.

- І мати не треба рухати, спить вона вже давно, він повторив, з якоюсь роздратованістю в голосі. І чомусь знову повторив за матір, хоча ніякої потреби в цьому не було.

Лесик заступився очима в стіл і почав поїдати вечерю. Їв через силу для нього ж батьки старались, але здавалося, що усередині все одно якась порожнеча.

- а ви чого не їсте? Запитав Лесик сестру і батька. Чому тільки дивитеся на мене, мені навіть якось не зручно.

- Та чого ти, відповів батько. Ми доки тебе дочекалися вже повечеряли трошки. Так, та разом з матір'ю, швидко відповіла сестричка. Ти ж гуляв майже до ночі, не утрималися ми.

- Ну настав час подарунків. Вискнула сестра все не угамовуючись.

Батько піднявся із столу і пішов до іншої кімнати, поки його не було деякий час, сестра не зводила з Лесика очей, все дивилася на нього з якоюсь дурнуватою посмішкою.

Сестра сиділа і посміхалася, напевно знаючи, що мені батько хоче подарувати.