Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Окинувши поглядом принишклих запорожців, кошовий почав говорити.

— Браття, я зібрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кілька слів… Причина поїздки всім відома: кожен з вас зголосився добровільно допомогти нашому товаришеві Арсену Звенигорі визволити його рідних. Про це знаєте ви, про це знає вся Січ, а отже, можуть знати і ті, хто цікавиться, як ми тут і чим живемо… Але це, так би мовити, для сторонніх ушей. Насправді завдання ваше буде далеко ширше, важливіше…

Над головами прошелестіло здивування. Невже батько кошовий підозрює, що серед них є чужоземні вивідачі?

— Я нікого не підозрюю, — вів далі Сірко, — але ми живемо в тривожний час, серед ворогів, і повинні не тільки діями, а й словами не зашкодити собі… Отже, перша передумова успіху — цілковита таємниця!.. Трапилося так, що після облоги Чигирина і здачі його, в чому я звинувачую не військо, а наших полководців — гетьмана і воєводу, про що я, до речі, відверто написав Самойловичу в своєму листі, Правобережна Україна зосталася під владою турків, які настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всі любили і поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синові, який з–поміж усіх гетьманів, що були після Богдана, найбільше завинив перед нашою вітчизною і завдав їй найбільшої, може, непоправної шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками і татарами у мене ніколи не було ніяких дружніх договорів, я ніколи збройною силою не ставав на їхній бік і ніколи не стану на бік тих, хто їм допомагає!

— Ми це знаємо, батьку, — басовито сказав Метелиця.

— Ви завтра вирушаєте на Правобережжя і зіткнетеся з тими, хто служить султанові Магомету. Не багато їх, але мені хотілося б, щоб зовсім не було!

— Розуміємо, батьку, — знову прогув Метелиця.

— А як розумієте, то про це більше не говоритиму… Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви підете одним загоном, зробите там що потрібно, тобто визволите Арсенових рідних, а потім розділитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палія… А після Корсуня — отаманство над загонами приймуть Самусь, Іскра, Абазин і Палій. Ви пройдете від Корсуня до Дністра, до Збруча, до Случі й Ірпеня, розвідаєте, що там діється, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, піднімете його і спільно поб’єте невеликі татарські і турецькі залоги, де зустрінете… А на весну повернетесь на Січ!

— Розуміємо, батьку, — закивали головами запорожці.

— Ну, а коли розумієте, то щасливої вам дороги!

Всі вийшли, крім Палія, Звенигори, Воїнова і Спихальського, яким кошовий наказав зостатися.

Сірко пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Палієм, поклав йому на плече руку.

— Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу після хрестин отаманом став?

— Здивований, батьку.

— Звикай… Правду кажучи, я хотів призначити Арсена, але він розповідав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!

— Він, напевне, перебільшив, батьку.

— От я й хочу сам пересвідчитись, чи ти справді орел, чи тільки схожий на нього… Ну, ну, не ображайся, я жартую… Отаманом справді мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому поході в нього буде багато інших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу і про ту славу, якої ти так швидко зажив у Січі, — кошовий усміхнувся, а за ним усміхнувся і Палій, — я й призначив тебе полковником.

— Дякую, батьку.

Сірко деякий час помовчав, думаючи щось своє, потаємне. Потім розігнав на чолі глибокі зморшки і сказав:

— Друзі, у вашого загону буде окреме завдання… Після того як визволите Арсенову сім’ю, ви повинні будете пробратися в Немирів, резиденцію Юрася Хмельницького. Я довго був вінницьким полковником і добре знаю ті місця. Там є де сховатися вашому загонові, — один Краковецький ліс може прийняти під свій захист у сто разів більше людей, ніж у вас… Якщо вам пощастить, ви зможете вивідати важливі таємниці турків, потрібні Січі. Ви розумієте, про що я кажу. Війна не закінчена. Можна сподіватися, що цього року, влітку, вона розгориться знову. Тож нам було б цікаво знати, куди вдарить Кара–Мустафа і якими силами… Після того ви підете на Ірпінь, розвідаєте, що робиться на Поліссі.

— Надто важке завдання, — задумливо сказав Палій. — Не уявляю, як ми виконаємо його.

— Про це потурбується Арсен, — усміхнувся доброю усмішкою Сірко. — Йому не звикати…

В ОСИНОМУ ГНІЗДІ

1

На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно–голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та, незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу… Тільки де–не–де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері — то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.

Один замок на кам’янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в’ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.

Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.

Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар–дозорців…

— Корсунщина — непоганий край, знаєш–маєш, — міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник. — Нічим не гірший за Посулля. А може, ще й кращий… Та жити тута, під турками, буде не з медом. Ой ні, не солодко!.. Мені б тільки до весни — а тоді накиваю п’ятами за Дніпро!

— Піймають — голову відкрутять! — кивнув хтось на татар.

— Вони й так не помилують.

Біля саней дідуся Онопрія було тихо. Ненко, Младен і Якуб