Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Так… Якби ми могли самі обирати, хто буде Провідником, то ні Вартові, ні наші правителі не стали б ризикуючи йти у ваш світ, — ледь зітхнула Лілі.

— Як думаєш, мені варто вигадати якесь гасло? — несподівано спитала я, ледь примруживши очі.

— Що? — Лілі здивовано насупила брови.

— Та нічого… Мої заморочки, — я відмахнулася.

— Оу… гаразд, — кивнула вона, трохи зніяковівши.

Я взяла чашку кави й сьорбнула, насолоджуючись теплою гіркотою, а потім запитала:

— Це вони тебе підіслали? — Я повернулася до неї серйозно. — Вартові наказали тобі мене вмовляти? М’яко, поступово, тиснути на жалість? Прислати дівчину було гарною ідеєю: я підсвідомо почала довіряти тобі, відколи ти вперше зайшла сюди. Відповідай!

— Ні, це була моя ідея, — спокійно відповіла вона.

— Хм. А ти взагалі служниця? Звідки так багато знаєш про них, не думаю, що таку детальну інформацію дали б у володіння людей. — я ще раз пильно глянула на неї.

Погляд Лілі різко змінився: вона ніби випросталася, постать стала більш впевненою, а в очах з’явилася хитра посмішка.

— Ти не дурна, усе вірно.

— То з ким маю честь вести бесіду? — я нахилилася до неї ближче, примружуючи очі.

— Мене звати Ліліана, але ти можеш і далі звати мене Лілі. Я одна з Ради Вищих.

— Це хто ще такі? Знову якась ваша сила?

— Та ні, ти ж мене бачиш? У мене є тіло, — Лілі легко посміхнулася. — Тож я не якась примарна сутність.

— Зрозуміліше не стало, — буркнула я, ховаючи подив за зухвалістю.

— Рада Вищих — це щось на зразок верховного правління Ерде, — пояснила вона. — У кожної країни є один представник, що входить до цієї Ради. Наші рішення — це закон, до якого мають прислухатися навіть Вартові, а інші беззаперечно виконувати.

— То що ж тут робить така поважна особа? Навіщо весь цей маскарад?

— Прийшла подивитися на тебе.

— І як?

— Ми приречені, — кинула Ліліана з легкою іронією.

— Пф, — пирхнула я на її слова. — Я ж цього не просила, нагадаю тобі.

— Знаю. Тому й кажу, як є, — зітхнула вона, опустивши погляд. — Ми вже втратили два міста за цей час, і це просто неможливо було уявити. Ми не можемо стримувати Скверну вічно, наших сил замало, а те, на що вона перетворює…

Вона різко зупинилася, ніби злякавшись, що сказала забагато. Я мовчки подивилася на неї: тепер, коли відома її справжня роль, стає зрозумілим, наскільки серйозна загроза нависла над Ерде. І хай як мені не хотілося бути втягнутою в цю історію, схоже, у мене таки немає іншого вибору…

— Що ти хотіла сказати? — перепитала я, відчуваючи, як у повітрі повисає якась тривога.

— Я… не можу про це говорити. Вибач. Мені вже час іти… — Ліліана раптом схопилася, сховала погляд і швидко попрямувала до дверей. — Якось забіжу до тебе по обіді на чай. Бувай.

Вона майже вибігла з кімнати, а двері за нею грюкнули з таким поспіхом, що я навіть не встигла нічого відповісти.

— Це що ще таке було… — простогнала я, залишившись сама.

Скажений ранок… скажена ніч… скажені дні! Я підвелася й підійшла до вікна, споглядаючи незнайомий для мене пейзаж.

Тепер, коли світло сонця впало на мій стіл, я помітила, що знов згадую дім: наші ранки з мамою, теплі вихідні з татом… Як вони там тепер? Скільки часу вже минуло в моєму світі?

На якусь мить здалося, що я готова знов замкнутися й відкинути цю дивну дійсність. Але всередині наростала впевненість: я не можу сидіти вічно в чотирьох стінах, уникаючи розмов та рішень.

Якщо перемога над їхнім злом — єдиний вихід повернутися додому, то я лише відстрочую неминуче, барикадуючись у своїй кімнаті. Моя втома та сум’яття не зникнуть, поки я не знатиму, що робити далі.

— Чорт, — прошепотіла я сама собі, стискаючи кулаки. — Мабуть, мені таки доведеться зіткнутися з цією реальністю.

Я трохи постояла, збираючи думки докупи, а потім глибоко вдихнула. Якщо найближчим часом ніхто не прийде, я сама піду до Вартових. І хай там що, мені потрібно дізнатися, як усе це припинити й нарешті повернутися додому.