Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

– Я що, мольфар?

– Про те скажу пізніше, але трохи чарівної сили у тебе є.

– Тікай, Тарасе, - пожартував над братом дядько.

Тарас насупився і ледь не плакав від образи, що менший кволик обскакав старшого брата. Баба Христя, дивлячись на розпач хлопця, втішила його словами, мов, того теж не повністю обділено магічним даром. “Тарасику, в утробі матері до тебе перейшло трохи з того, що мало призначитися одній дитинці. Саме тому, у вас, брати, не вийде накладати сильні чари поодинці", - давала баба мудрі настанови, дістаючи із мисника посуд для їжі.

Старенька Христя пригостила нас зеленим борщем, та таким смачним, нічого кращого не куштував ні разу! Поки їв, набрав в кишені для друзяки хліба. “Попробуйте узвар із корінців і ягід. Він надає чоловікам ведмежу силу, витривалість вовка і яструбиний зір", - нахвалювала баба пахнючу рідину, розливаючи її гостям із глечика у кухлі.

– А розум додає? Небожам дуже треба, - засміявся дядько.

– Ні Юхиме. Таких рецептів не існує в світі, от так, щоб подурнішали - багато знаю. Лише з роками розумніють люди і то не всі. Частіше - навпаки виходить.

Мольфарка не збрехала. Від її узвару, якби зустрів у лісі ревунів, пошматував паскуд не гірше за ведмедя.

– Як там моя Ганнуся? - тихенько поцікавився дядько Юхим у баби Христі.

– Все слава богу. Передала вітання, сумує за тобою.

Я витріщив на бабу очі. Виходить, то все плітки і побрехеньки ходять по селу про тітку Ганну, мовляв, втекла від злого чоловіка. Насправді, вона десь поділася у справах і баба Христя добре про це знає. Помітивши, що брат і я понаставляли вуха, мольфарка попросила принести в хату трохи деревини. То була лише підстава нас випровадити, а насправді, дорослим захотілося поговорити одне з одним наодинці.

– Михасику, у мене щось для тебе є! - покликав я на вулиці ведмедя, діставши із кишені скибку хліба.

– Навіщо ти до нього лізеш? Ще роздере, - протестував Тарас.

– Не роздере! Ми з Михасем друзі, він все розуміє, до того ж врятував мене від ревунів. Хочу віддячити.

– Тьху! Всі божеволіють у цьому лісі! - брат, набравши оберемок дров, повернувся в хату.

Я згодував ведмедеві весь хліб, почухав волоханя за вухом, подякував за допомогу і відпустив назад у ліс гуляти. Аж потім, взявши в руки кілька деревин, пішов всередину слідом за братом.

Дядько Юхим зібрався йти додому. Ми зраділи, мов, все, здихаємося баби, скоро знову поринемо у вир нормального життя. Але не сталося того, як нам гадалося, мольфарка забажала залишити у себе молодняк. Тарас і я почали проситися, піти разом з дядьком Юхимом, бо інакше зачахнемо без інтернета в лісі. Так благали, що він, розчулившись, аж попросив за небожів:

– То може, хай підуть зі мною хлопці. З ними, шановна Христе, одна морока. Я цих шибеників знаю!

– Не хвилюйся. За ними Михасик стане наглядати. А як не зможе, то ще і вепри є.

– Ні-і-і! - натужно застогнав Тарас, а от мені байдуже - я з волоханьом товаришую.

– Я переживаю, мов, а от якщо щось піде не гаразд? Дивіться, щоб вони вам тут не натворили лиха. До того ж, хто мене повідомить, коли вже можна двох бешкетунів забрати?

– На ось, - стара дала йому мішечок кульок.

Старенька пояснила, що це щось схоже на чарівний телефон: “Кинь перлину в посуд з водою і клич мене, а я, де б не була, почую. Отак, через стихію рідини, ми й зможемо поспілкуватися з тобою” Дядько прийняв мольфарський подарунок і розпрощавшись з усіма, пішов додому, залишивши засмучених небожів у неволі під наглядом Михасика і кабанів.