Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Він не відповів.

— До Нільфгарду вибираєшся, — повторила Мільва, з жалем хитаючи головою. — З імператором воювати, наречену в нього відбити. А подумав ти, шо може статися? Як дістанешся туди, як оту Цірі у палацових покоях знайдеш, усю у златі й шовках, то шо їй скажеш? Ходь, мила, за мене, шо там тобі імператорський трон, удвох у курені заживемо, на рік новий кору станемо їсти? Глянь на себе, обірванцю кульгавий. Навіть плащ та чоботи ти отримав від дріад, після якогось ельфа, шо від ран у Брокілоні помер. То знаєш, шо буде, як панна твоя тебе побачить? В очі тобі плюне, висміє, слугам накаже за поріг тебе викинути й собак напустити!

Мільва говорила все голосніше, під кінець промови майже кричала. Не тільки від злості, а й перекрикуючи галас, що оце зростав. Знизу загарчали десятки, може, сотні горлянок. На брюґґських кнехтів звалилася нова навала. Але цього разу — з двох боків одночасно. Одягнені у сині туніки із шахівницями верденці галопували греблею, а з-за ставка, вдаряючи у фланг захисників, вирвався сильний загін кінноти у чорних плащах.

— Нільфград, — коротко сказала Мільва.

Цього разу піхота з Брюґґе не мала й шансу. Кавалерія прорвалася крізь барикаду й миттєво розметала піхоту на мечах. Частина піших кинули зброю і здалися, частина намагалася утекти до лісу. Але з боку лісу атакував третій загін, ватага по-різному вдягнених, легкоозброєних вершників.

— Скойа’таелі, — сказала Мільва, встаючи. — Отепер ти розумієш, шо діється, відьмаче? Дійшло до тебе? Нільфгард, Верден і білки укупі. Війна. Як в Едірні місяць тому.

— Це рейд, — похитав головою Ґеральт. — Грабіжницький набіг. Тільки кіннота, ніякої піхоти…

— Піхота здобуває форти й гарнізони. Тамті оно дими, думаєш, від чого? З коптилень?

Знизу, від села, донеслися до них дикі, жахливі крики втікачів, яких наздогнали й вирізали білки. З дахів хат піднялися дими й полум’я. Сильний вітер просушив уже стріхи від уранішньої зливи, пожежа поширювалася блискавично.

— От, — буркнула Мільва. — За димом село піде. А ледь відбудувалися після тамтої війни. Два роки у поті чола ставили зруби, а згорять — за пару хвилин. Урок би з того взяти!

— Який? — різко спитав Ґеральт.

Вона не відповіла. Дим з палаючого села піднявся високо, досяг урвища, защипав очі, витиснув сльози. З пожежі пролунали крики. Любисток раптом став білим наче полотно.

Полонених зігнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломі із чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кіньми. Кільце стискалося. Крики, які долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.

— І ми маємо йти на південь? — запитав поет, красномовно дивлячись на відьмака. — Через ті пожежі? Туди, звідки приходять оці різники?

— Здається мені, — відповів із паузою Ґеральт, — що вибору в нас немає.

— Є, — заявила Мільва. — Я можу провести вас лісами на Совині узгір’я і назад до Кен Трейса. До Брокілону.

— Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?

— Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.

Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.

— Я не повернуся, — відповів твердо. — Але проведи у Брокілон Любистка.

— Ні! — запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. — Я їду із тобою.

Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.

— До диявола! — гарикнула. — Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.

— Там також палають ліси.

— Проведу вас крізь вогонь. Звикла.

— Ти не мусиш цього робити, Мільво.

— Певно, шо нє мушу. Ну, у сідла! Рушайте нарешті!

* * *

Не від’їхали далеко. Коні ледь рухалися у гущавині й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не відважувалися — звідусіль доносився до них тупіт і брязкіт, що видавали війська на марші. Сутінки заскочили їх серед порослих кущами ярів, там вони зупинилися на ночівлю. Не дощило, небо було світлим від заграв.

Вони знайшли відносно сухе місце, всілися, загорнувшись в опанчі та попони. Мільва нишпорила по околиці. Щойно відійшла, Любисток дав волю довго стримуваній цікавості, що пробуджувала у ньому брокілонська лучниця.

— Дівчина наче сарна, — муркотів. — Ото тобі щастить на такі знайомства, Ґеральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцює. У стегнах трохи завузька, як на мій смак, а у плечах на крихту заміцна, але ж жінка, жінка… Ті два яблучка спереду, хо-хо… Мало сорочка не лусне…

— Пельку стули, Любистку.

— У дорозі, — марив далі поет, — довелося мені торкнутися випадком. Стегно, скажу тобі, наче мармурове. Ох, не було тобі той місяць у Брокілоні нудно…

Мільва, яка власне повернулася з патруля, почула театральний шепіт і зауважила погляди.

— Про мене балаболиш, поете? Шо зириш на мене, ледь я відвернуся? Птах мені на спину насрав?

— Усе не можемо нарадуватися твоєму таланту лучниці, — вишкірив зуби Любисток. — На стрілецьких змаганнях небагато знайшлось би в тебе конкурентів.

— Плети, плети.

— Читав я, — Любисток зі значенням глипнув на Ґеральта, — що найкращих лучників можна зустріти серед зерріканок, у степових кланах. А дехто начебто відтинає собі ліві груди, аби не заважали їм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляє тятиву.

— Мусив то якийсь поет вигадати, — фиркнула Мільва. — Сидить такий і виписує дурню, перо у нічний горщик макаючи, а дурнуваті людці вірять. То шо там, цицьками стріляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нічого тятиві не заважає. Про те відрізання — то дурня, вигадка порожньої макітри, у якої тільки бабські цицьки на думці.

— Дякую