Читати книгу - "Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко"

Дякую за те, що був моїм домом. Не місцем — станом.

Твоя Віра

Максим повернувся додому пізно. Біг. Довго. Вперто. Механічно. Спроба втекти від думок перетворилась на кола — фізичні й ментальні. Він біг, немов міг стерти спогади, як сліди на запітнілому дзеркалі. Але вони поверталися. Не давали спокою.

Коли він відчинив двері, все виглядало знайомо. Але щось було не так. Речі стояли на місцях, жодна чашка не впала, жоден стілець не зсунувся. Але в повітрі висіла порожнеча. Важка, щільна. Наче з кімнати винесли частину світла.

Кіт сидів на столі. Спокійний, як завжди. Але його погляд був інший. Ніби він щось знав. Ніби розумів більше, ніж мав право. Поряд лежала записка. Складена навпіл. Написана від руки.

Максим читав її повільно. Двічі. Потім — утретє. Слова розсипались у ньому, як цукор у гарячому чаї. Без різкого болю — але з тихим, невідворотним тиском. Тиша, що опустилась на нього, не була затишною. Вона була щільною. Стискаючою. Невиразною.

Він сів на край стільця, не роздягаючись. Відкрив ноутбук. Блог. Її новий пост. Назва — «Тиша». Його пальці тремтіли. Він ковтав кожне слово, ніби нарешті чув її — по-справжньому. І в кожній помилці, кожній паузі, кожному визнанні — була вона. Жива. Вразлива. Відкрита. Враз відкритіша, ніж за весь час їхнього життя разом.

Йому стало важко дихати. Повітря в грудях згустилось. І тільки тоді — вперше за довгий час — він дозволив собі вимовити вголос те, що раніше не міг:

— Я тебе бачив, Віро. Але, здається, не почув…

Блог замовк. Її профіль лишився активним, але нових постів не з’являлось. Коментатори писали — із переживанням, з підтримкою, з питаннями: «Куди ти зникла?», «Як ти?», «Повертайся до нас». Але відповіді не було.

Це мовчання не було втечею. Не було зневагою.

Це була пауза.

Між двома подихами.

Між тим, як щось закінчується — і тим, як щось нове тільки починає рости. Як світанок, що спершу — тінь. Потім — світло. Потім — рух.

І десь у Києві, в маленькій кухні нової квартири, Віра знову почала варити чай. Для себе. Але вже без страху. Вперше — не з порожнечі. А з надії.