Читати книгу - "Смак життя, Юльчик"

Фестиваль міських кав’ярень проходив у старовинному сквері неподалік центру. Кожен стенд мав свій настрій, свою історію, свій аромат. Але серед усіх був один — з живими квітами, книгами на столику, маленькими посланнями на кожній серветці й ароматом кориці, який відчувався ще за кілька метрів. Це була «Горлиця».

Соломія швидко фотографувала кожну деталь, Юрко вже виклав сторіс у соцмережі:

«Ми тут. З теплом, якого вистачить на всіх.»

Максим тримав у руках гітару, нервово переступаючи з ноги на ногу. Лія підходила до нього вже втретє за останні п’ять хвилин.

— «Все буде добре, ти ж сам казав. Твоя пісня — частина того, чим ми є. Просто будь собою.»

— «Я знаю… Просто я ще не співав її тобі повністю. А сьогодні — вперше. Перед усіма.»

— «Так навіть краще. Я почую її разом із усім світом.»

Фестиваль відкривали офіційно. Промови, музика, аплодисменти. І потім — виступи кав’ярень. Хтось показував баристашоу, хтось — дегустацію десертів. А «Горлиця» запросила гостей до історії.

Максим вийшов на невеличку сцену, сам під світлом ліхтаря, з мікрофоном і акустичною гітарою. Лія стояла збоку, десь поміж людей, тримаючи чашку своєї кави з молоком.

— «Ця пісня — не про каву. І не про кохання. Вона про те, як одна людина може змінити напрям твого життя. І як кава іноді смакує найкраще — тоді, коли поруч правильна душа.»

І він почав співати.

«Коли не знаєш, куди йти —

Згадай, як пахне тепло в долонях.

Там, де затишно навіть у вітрі, —

Там твій дім, твоя «Горлиця»

І вона…»

«…вона навчила слухати тишу,

пекти печиво з надією,

і мріяти вголос без страху.»

У Лії защеміло в грудях. Але не від болю. Від правди.

Сльози навернулись самі. Не тому, що було сумно. А тому, що було по-справжньому.

Коли пісня закінчилась — була тиша. Та сама, глибока, вдячна тиша, яка каже більше, ніж слова. А потім — оплески. Теплі, щирі, довгі.

До Лії підійшла літня жінка з палицею:

— «Я була вчителькою музики тридцять років. Але давно не чула, щоб хтось співав не голосом, а серцем. Дякую, дитино.»

А потім підійшла дівчина з дредами й сказала:

— «У вас не просто кава. У вас — спогади. І віра. Ви потрібні місту.»

Лія кивала, дякувала, всміхалась, але в голові звучала тільки одна фраза Максима:

«Це не про каву. Це про тебе.»

Вони зустрілись поглядами вже за сценою.

— «Макс… це було…»

— «Я знаю. І я готовий. Якщо ти — теж.»

— «До чого?»

— «До нового етапу. Я залишаюсь. Не просто у «Горлиці». У твоєму житті. Не як гість. Як співвласник мрії.»

І вона не сказала нічого — просто обійняла його. Сильно. З вдячністю. З теплом. З вірою.