Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

«Я її не вбив, я її тільки прогнав. Вона була змушена відлетіти, щоб себе погасити, як палаючу ломаку у відрі з водою».

Патрульний Ендруз тупився очима в небо, ошелешений. Одна з небагатьох працюючих ланок у його мозку загадувалася, яким чином йому написати рапорт про те, що він оце щойно бачив.

Тим часом звіддаля наближалися ще сирени.

Із сідельною сумкою в одній руці й збільшувальним склом «Річфорт» в другій Піт пішов назад до двох малюків. Йому ніби трохи й хотілося, аби тут були Джордж і Нормі, але що з того, якщо їх нема? І без тих хлопців він сам собі влаштував ще той деньок, і його не турбувало, покарають його сидінням удома чи ні. Порівняно з цим стрибання на велосипедах з краю якогось дурного пісища було як «Сезам-стрит» [59].

«А знаєте що? Я, курва, крутий зух».

Він міг би розсміятися, якби на нього не дивилися ті малята.

Щойно недавно вони бачили, як якогось роду космічна істота з’їла їхніх батьків — з’їла живцем, — і демонструвати свою радість було б зовсім неправильно.

Малюк простягнув свої пухкенькі рученята, і Піт його підхопив. Він не засміявся, коли дитина поцілувала його в щоку.

— Тякую, — сказав Блейкі. — Ти добрий хлопець.

Піт його опустив. Дівчинка також його поцілувала, що було приємно, хоча приємніше було б, якби вона була не малявкою.

Тепер уже патрульний біг до них, і це змусило Піта про дещо згадати. Він нахилився і дихнув дівчинці в обличчя.

— Ти чуєш якийсь запах?

Рейчел Луссіер на мить задивилася на нього, очі в неї були мудрішими за її вік.

— Усе з тобою буде гаразд, — промовила вона і навіть усміхнулася. Не вельми широко, але так — то була усмішка. — Просто не дихай на нього. І мабуть, дістань десь м’ятних цукерок чи чогось такого, перш ніж іти додому.

— Я думав про жуйку «Тіберрі», — сказав Піт.

— Авжеж, — кивнула Рейчел. — Це допоможе.

Присвячується Наю Віллдену і Даґу Аллену, які заплатили за мої перші історії [60]

Гармонія Преміум

У моєї матері було повно крилатих висловів на всі випадки життя. («І Стів їх усі пам’ятає», — так і чую, як промовляє моя дружина Табіта, супроводжуючи це характерним підкочуванням очей.)

Одна із її улюблених сентенцій: «Молоко завжди набирається запаху того, що стоїть біля морозилки». Не знаю, чи правда це про молоко, але щодо стилістичного розвитку молодих письменників — безсумнівна істина. Коли я був молодим, то писав як Говард Лавкрафт, коли читав Лавкрафта, і як Рос Макдональд, коли читав про пригоди приватного детектива Лью Арчера.

З часом стилістичне копіювання вщухає. Помалу в письменників викристалізовується власний стиль, унікальний, як відбитки пальців. Сліди письменників, яких читаєш у роки формування, нікуди не діваються, проте поступово домінувати починає ритм думок кожного автора (гадаю, у ньому знаходять відображення самі мозкові хвилі цієї людини). І врешті-решт, ніхто не пише так, як Елмор Леонард, крім Леонарда, і ніхто не звучить так, як Марк Твен, крім самого Твена. Проте час від часу спроби стилістичного копіювання повертаються, і це завжди буває тоді, коли письменник натрапляє на новий дивовижний спосіб висловлювання, який показує йому, що бачити й говорити можна по-новому. «Салемз-Лот» постав під впливом поезії Джеймса Дікі, а «Маренова троянда» подекуди звучить так, ніби її написав Кормак Маккарті, — тому що я, коли писав ту книжку, ковтав усі твори Маккарті, якими тільки міг розжитися.

2009 року редактор часопису «The New York Times Book Review» спитав, чи не візьмусь я написати рецензію на два видання: «Реймонд Карвер: життя письменника» авторства Керол Скленічки, а також збірку оповідань самого Карвера, надруковану видавництвом «Library of America». Я погодився, переважно з тих міркувань, що це дає можливість дослідити нову територію. Я читач усеїдний, але Карвер якось випав з мого поля зору. Величенька сліпа пляма як на письменника, котрий сягнув літературної зрілості приблизно в той самий час, що й Карвер, скажете ви — і будете праві. На власний захист можу хіба що процитувати латиною «quot libros, quam breve tempus» — так багато книжок, так мало часу (так, і футболка в мене є з таким написом).

Хай там як, мене вразила чіткість стилю Карвера і прекрасна напруга в його сюжетних лініях. Усе в нього на поверхні, але ця поверхня така прозора, що читач може побачити під нею цілий живий усесвіт. Я був у захваті від тих оповідок і американських лузерів, про яких Карвер писав з таким знанням справи й такою ніжністю. Так, цей мужик був пияком, але він мав упевнену манеру письма й велике серце.

«Гармонію Преміум» я написав невдовзі по тому, як перечитав понад дві дюжини оповідань Карвера, і нікого не мусить дивувати, що вона чимось нагадує оповідання Карвера. Якби я написав цю оповідку у двадцять років, то, мабуть, вона вийшла б просто слабенькою копією твору значно кращого письменника. Та оскільки її було написано в шістдесят два, крізь неї краплинами крові просочується мій власний стиль. Не знаю, добре це