Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Кам’яні вулички міста ще дихали вечірнім пилом, коли Дієго де Рохас зупинився перед дверима маєтку Ізабель. Слуга мовчки відчинив йому, і він без жодного слова піднявся нагору. Кожен його крок був рішучим, мов битва за честь.

Ізабель чекала на нього — в оксамитовій темно-синій сукні, очі мерехтіли надією, але руки вже тремтіли від передчуття поразки.

— Дієго… — почала вона з ніжністю.

— Не говори нічого, — різко відповів він.

Він стояв рівно, з піднятим підборіддям, мов вершник перед останнім боєм.

— Наше завершилось. Ти знала це ще тоді, коли я вперше не прийшов. Я був із тобою, бо ми обидва шукали щось втрачене. Але тепер я знаю, що мені потрібно.

— Ти… заради цієї мавританської? Ти зруйнуєш все, що ми мали? — її голос зірвався, стала схожа на лезо, що ріже повітря.

— Я нічого не руйную. Просто йду. Ти сильна. І ти це переживеш.

— Я дала тобі все! Владу! Вплив! Ліжко! — крик Ізабель вразив навіть слуг за дверима.

— Я віддавав за це частину себе. Тепер хочу залишити те, що ще лишилося. Мені не потрібен твій світ. Я знайшов свій у ній.

Ізабель спробувала наблизитись, але Дієго відступив.

— Не наближайся більше. Прощавай.

Він вийшов, залишивши двері відчиненими — як вирок. Ізабель лишилася сама. У кімнаті, де пахло свічками, духмяним вином… і втратою.

Вона довго сиділа нерухомо. А тоді — зірвала сережку, потім другу, і з люттю жбурнула їх у дзеркало. Скло тріснуло.

— Вона забрала його… Вона, ця дівчина з пилюки й чужої крові…

Ізабель упала на ліжко, зарившись обличчям у подушку. Сльози змішувались з гнівом, із образою, з болем приниження.

— Якщо я не можу мати його…

Її погляд спалахнув у темряві.

— Вона не житиме.