Читати книгу - "Напівдикий"

Габріель нічого не каже.

— Я завжди думав, що при зустрічі поясню йому, переконаю його, що ніколи його не вбиватиму. І я намагався це зробити, але він немовби мене й не чув. Він міг би мене вбити, але натомість урятував мені життя. Це була найдивовижніша і найнеймовірніша річ, але з іншого боку… все ніби зовсім не так.

— Маркус — твій батько, але він також вірить у ту візію… у те, що ти його вб’єш.

— Він сказав: «Я не дуже вірю у візії. Але я обережна людина», щось таке. У принципі, він мені не довіряє. Не повірив у те, що я загубив Феїрборн. Тому всі ці штучки мають-таки значення, Габріелю, бо я не зміг передати йому ножа, і він мене знову покинув. І найдурніше те, що я його за це ненавиджу. Не за те, що він убивав людей, не за те, що пожирав їхні серця, а за те, що покинув мене, коли я був дитиною, а тепер знову мене залишив.

— Це зовсім не ненависть. Ти просто сердишся на нього, — Габріель ледь усміхається. — А це принаймні означає, що ти не надаєш йому якихось особливих преференцій, адже ти майже весь час сердитий майже на всіх людей.

Я лаюся на нього, а тоді кажу:

— Я радий, Габріелю, що ти живий. Маю тепер на кого сердитися.

Голова у мене й далі йде обертом, я мало не втрачаю притомність. Кажу:

— Мушу спати. І ти теж.

Я, фактично, не сплю, але залишаюся з Габріелем якомога довше, хоч і не так уже й довго, бо вже майже стемніло, а я не годен бути вночі в будинку. Мушу вийти назовні.

Оглядаю подвір’я. Воно просторе, заросле деревами, веде до озера й оточене зусібіч височезним муром і колючим дротом. Але озеро неможливо оточити муром, там є вузенький кам’янистий пляж і невеличкий дерев’яний причал, але без човнів. Видніються лише силуети гір навпроти. Теплавий вітерець розганяє хмари, і в проміжку виринає місяць. Прекрасна нагода поплавати.

Вода прохолодна. Спокійна. Відбиток місяця ніби заполонив собою всю поверхню води. Я запливаю доволі далеко й лягаю на спину, споглядаючи небо.

І раптом відчуваю, як щось торкнулося моєї ноги, і тваринячий адреналін миттєво збуджується, пронизуючи все моє тіло. Але без паніки, без паніки. Наказую собі заспокоїтися, починаю дихати повільніше й переконую сам себе, що це була просто якась риба або інше водяне створіння. Продовжую рівно дихати, і адреналін розчиняється, зникає, немовби його й не було.

Місяць так само яскраво освітлює поверхню озера, а мені стає цікаво, чи міг би я знову спричинити викид адреналіну. Уявляю всілякі можливі небезпеки, що очікують мене у воді, монстрів, які залягли десь у глибинах, ховаються в мороці, а тоді підпливають до мене, — скажімо, довжелезний товстий вугор, який може проковтнути мене цілком. Занурююся під воду й розглядаю підводне царство, відчуваю, як там холодно й темно, а тоді уявляю, як до мене наближається вугор…

Нічого не відбувається. Звичайно, жоден вугор до мене не підпливає, але й викиду адреналіну я теж не відчуваю. Виринаю на поверхню й роззираюся, майже плекаючи надію на появу якогось чудовиська, але воно не з’являється, і за якусь хвилину я починаю неквапливо плисти до берега.

Габріель сидить на травичці біля води і спостерігає за мною. Я вдягаюся й сідаю поруч із ним.

Він каже:

— Я спатиму тут разом із тобою.

Назбирую трохи хмизу, розпалюю вогнище й сідаю біля нього, підгодовуючи полум’я гілочками і прутиками, аж поки вони закінчуються, тоді йду назбирати нових. Мені цікаво, чи запитає Габріель, чому мені не спиться, але він нічого не каже. Він засинає якраз перед світанком. І аж тоді відчуваю, що можу нарешті склепити очі. Я ніколи не обертався у звіра серед білого дня, хіба якби була загроза нападу Ловців, але не думаю, що це станеться. А от уночі… хто його зна?..

Ми обоє прокидаємося через кілька годин, і Габріель уже має набагато кращий вигляд: на щоках з’явився рум’янець, а на вустах — посмішка.

Мушу поговорити з ним про Анналізу, але волів би зробити це трохи пізніше.

— Ти виспався? — цікавиться він.

— Так само, як і ти. Достатньо.

— Добре, — він встає й потягується. — Варто було б трохи поснідати. Якоїсь кави з круасанами, булочками і яєчками… Хочеться яєчні.

Цілий день ми з Габріелем щось їмо. Ми обидвоє худі як дошки, принаймні такими ми були на початку цього дня. Пообіді ми плаваємо, а тоді обсихаємо, лежачи на сонечку. Це ще один день яскраво-синього неба й немилосердної, нестерпної спеки.

Габріель каже:

— Ми вже обговорили багато речей, крім тієї теми, де наші думки розходяться.

— Бо я не хочу сперечатися з тобою, особливо тепер, коли ми щойно зустрілися знову.

Та я знаю, що нам треба поговорити про Анналізу. Я мушу її врятувати, хоч це звучить безглуздо, пафосно і сміховинно, проте я мушу це зробити. Не можу залишити її Меркуріїною бранкою. Я кажу:

— Мушу їй допомогти.

— Ні. Нічого ти не мусиш.

— Мушу, Габріелю. Анналіза потрапила в біду через мене. Вона через мене в комі чи як там це називається.

— Це зовсім не кома, і ти їй нічого не винен.

— Я хочу їй допомогти, Габріелю. Я мушу її визволити. Анналіза — моя приятелька. Мені вона подобається… дуже. Розумію, що ти їй не довіряєш, але я знаю, що вона мене не зрадить, і не зрадила.

Габріель дивиться на мене.

— Звідки Ловці дізналися про Меркуріїну квартиру в Женеві?

— Що?

— Ти мене почув. Як вони туди проникли? Ти ж сам казав, що в квартирі аж кишіло від них. Я їх туди не приводив. Я взагалі там не з’являвся. Тож як вони про неї взнали?

— Маркус мені сказав, що Ловці дуже вправно знаходять усілякі переходи. Якимось чином вони й цю розколину виявили.

Габріель випростовується й сідає.

— Ні, Натане. Не думаю, що це сталося саме так. Не думаю, що вони можуть виявити розколину звіддаля. Бо інакше вони могли б легко знайти й той інший перехід до справжньої Меркуріїної оселі.

— Можливо, вони його і знайшли, ми ж не знаємо. У