Читати книгу - "Ми були брехунами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отже, ви двоє, — кажу я. — Як ваше минуле літо?
— Ти знаєш, як отримати попелястого дракона в «Долині драконів»?
— Я знаю, як отримати вогняного, — говорить Тафт.
— Можеш використати вогняного, щоб отримати попелястого, — каже Вілл.
Уф. Ці десятилітні.
— Ну ж бо. Минуле літо, — повторюю я. — Розкажіть. Ви грали в теніс?
— Звичайно, — підтверджує Вілл.
— А плавати ходили?
— Ага. — Це Тафт.
— А на човнах з Ґетом та Джонні каталися?
Вони обидва припинили стрибати.
— Ні.
— А Ґет щось казав про мене?
— Мені не можна говорити з тобою про те, як ти опинилася у воді і таке інше, — каже Вілл. — Я пообіцяв тітці Керрі, що не буду.
— А чому не можна? — питаю я.
— Це погіршить твої болі, і цю тему краще облишити.
Тафт киває.
— Вона сказала, що, як ми погано впливатимемо на твоє здоров’я, вона прикінчить нас і повідбирає айпади. Ми мусимо поводитися бадьоро і не бути ідіотами.
— Це не стосується нещасного випадку. Я говорю про літо, коли була в Європі.
— Кейді… — Тафт торкається мого плеча. — Бонні бачила у твоїй спальні пігулки.
Вілл задкує від мене і сідає на дальньому поруччі канапи.
— Бонні копирсалася в моїх речах?
— І Ліберті теж.
— Боже!
— Ти казала, що не наркоманка, але у тебе в комоді пігулки.
Тафт поводиться нахабно.
— Перекажи їм, щоб трималися подалі від моєї кімнати, — кажу я.
— Якщо ти наркоманка, — зазначає Тафт, — тобі потрібно дещо знати.
— І що ж?
— Наркотики тобі не друзі. — Тафт робить серйозне обличчя. — Наркотики тобі не друзі, а ще ти маєш подружитися з людьми.
— О Боже мій! Може, просто розкажете мені, як провели минуле літо, малі?
— Ми з Тафтом хочемо пограти в «Енгрі бьордз», — каже Вілл. — Ми не хочемо більше з тобою говорити.
— Як хочете, — відказую я. — Йдіть собі.
Я виходжу на ґанок і бачу, як хлопці біжать стежкою в Ред-Ґейт.
35
КОЛИ Я ПОВЕРТАЮСЯ з обіду, усі вікна в Каддлдауні прочинені. Ґет запускає музику через старий CD-програвач. Мої старі малюнки кольоровими олівцями прикріплені магнітами до холодильника: нагорі тато, бабуся з ретриверами внизу. Мого малюнка фарбами прикріплено скотчем до буфета. Драбина та велика упаковка подарункового паперу стоять посеред великої кімнати. Міррен тягне крісло по підлозі.
— Мені ніколи не подобалося, як мама облаштувала це місце, — пояснює вона.
Я допомагаю Ґету та Джонні рухати меблі, аж поки Міррен не задоволена їх розташуванням. Ми знімаємо акварельні пейзажі Бесс та згортаємо її килимки. Ми цупимо різні прикольні речі з кімнат молодших.
Коли ми закінчуємо, велику кімнату прикрашено свинками-скарбничками, клаптиковими ковдрами, стосами дитячих книжок та лампою у вигляді сови. Широкі блискучі стрічки з коробки з подарунковим папером покреслили стелю.
— Бесс не збожеволіє від вашої перестановки? — питаю я.
— Запевняю тебе, що її нога і не ступить у Каддлдаун до кінця літа. Вона роками намагалася вирватися з цього місця.
— Ти про що?
— О-о, — зневажливо тягне Міррен, — знаєш оце: тра-та-та, батьки мене не люблять, бу-бу-бу, кухня таке лайно. Чому дідусь не хоче її переробляти? І так далі.
— А вона просила його?
Джонні якось дивно витріщається на мене: «Ти не пам’ятаєш?»
— Та в неї казна-що з пам’яттю, Джонні! — вигукує Міррен. — Вона ж половини п’ятнадцятого літа не пам’ятає.
— Що, правда? — каже Джонні. — Я думав…
— Ні, ні, зараз же замовкни! — гаркає на нього Міррен. — Ти що, не слухав, що я тобі розповідала?
— Коли?
Він здається спантеличеним.
— Якось уночі, — нагадує Міррен. — Я розповідала тобі про те, що сказала тітка Пенні.
— Охолонь, — каже Джонні, кидаючи в неї подушку.
— Але ж це важливо! Як можна так неуважно ставитися до цього?!
Здається, Міррен от-от заплаче.
— Але ж я вибачився, — говорить Джонні. — Ґете, ти знав про те, що Кейденс майже не пам’ятає п’ятнадцятого літа?
— Знав.
— Ось бачиш, — каже Міррен. — Ґет слухав.
Моє обличчя горить. Я дивлюся в підлогу. На мить усі замовкають.
— Це нормально — забувати після того, як сильно пошкодив голову, — озиваюся я нарешті. — Моя мама пояснювала вам?
Джонні нервово сміється.
— Я здивована, що мама вам сказала, — продовжую я. — Вона ненавидить говорити про це.
— Вона сказала, що тобі краще не надто звертати на це увагу і запам’ятовувати все у власному ритмі. Усі тітки знають. Дідусь знає. Малеча. Персонал. Кожна душа на острові знає про це, окрім, як виявилося, Джонні.
— Я знав, — обурюється Джонні. — Просто не все.
— Не викручуйся. Принаймні не зараз.
— Усе гаразд, — заспокоюю я Джонні. — Ти не викручуєшся. Ти просто вибрав неоптимальний момент. Упевнена, відтепер ти будеш оптимальним.
— Я завжди оптимальний, — каже Джонні. — Але не такий оптимальний, як хотілося б Міррен.
Ґет сміється, коли я вживаю слово «неоптимальний», і плескає мене по плечу.
Ми розпочали все спочатку.
36
МИ ГРАЄМО В ТЕНІС. Ми з Джонні виграємо, але не тому, що я досі добре граю. Джонні дуже спортивний, а Міррен зазвичай більше зосереджена на тому, щоб ударити по м’ячу і весело потанцювати після цього, не хвилюючись про те, що м’яч взагалі-то повертається. Ґет сміється з неї без упину і тому пропускає.
— Як тобі Європа? — питає Ґет, коли ми йдемо назад у Каддлдаун.
— Мій тато скуштував чорнило каракатиці.
— А що ще?
Ми заходимо у двір і кидаємо ракетки на ґанок. Розтягуємося на траві.
— Щиро кажучи, мені і нічого тобі розповісти. Знаєш, що я робила, коли тато пішов дивитися Колізей?
— Що ж?
— Лежала, притулившись обличчям до кахлів, у ванній готелю. Витріщалася на ніжку блакитного італійського унітаза.
— Унітаз був блакитний? — питає Джонні, підводячись.
— Ніхто, крім тебе, не проміняв би краєвиди Рима на блакитний унітаз, — зітхає Ґет.
— Кейденс… — каже Міррен.
— Що?
— Та нічого.
— Що?
— Ти просиш не жаліти тебе і раптом розповідаєш історію про туалет, — випалює вона. — Як це може не викликати жалості? Що нам на це казати?
— А ще ми заздримо, що ти була в Римі, — каже Ґет. — Ніхто з нас там не бував.
— Я хочу поїхати до Рима! — вигукує Джонні, знов лягаючи. — Я так хочу побачити блакитний туалет!
— А я хочу побачити терми Каракалли, — каже Ґет. — І спробувати всі смаки морозива, які там є.
— То їдь, — пропоную я.
— Навряд чи все так просто.
— Ну добре, але ти обов’язково поїдеш, — запевняю я. — Під час навчання чи після коледжу.
Ґет зітхає.
— Я кажу лише про те, що ти вже там побувала.
— Було б круто, якби ти теж був там, — кажу я йому.
37
— ТИ БУЛА НА КОРТІ? — питає мама. — Я чула стукіт м’ячика.
— Просто вбивала час.
— Ти так довго не грала. Це чудово.
— Моя подача зіпсувалася.
— Я дуже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.