Читати книгу - "Червоногрудка"

— Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, — сказав Браннхьоуґ. — І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання — в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…

— …нам потрібен герой, — договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.

— Пардон, — подав голос Мьоллер. — Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.

— Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, — сказав Браннхьоуґ. — Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.

— Розумно, — сказала Анна Стьорксен. — У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.

Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.

— Добре, — вів далі Браннхьоуґ. — «Штука» — як ви сказали, Б’ярне, — полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.

Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера — той був збентежений.

— Не представити його до нагороди негайно — означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.

Присутні закивали, погоджуючись.

— Ergo[14], — сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».

— Ergo, ми маємо дати йому медаль? — знову втрутилася Ракель.

Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план — комедія?!

— Ні, — тихо й рішуче відповів він. — Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. — Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. — Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.

Запала довга пауза.

— Інспектором? — Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. — За те, що він підстрелив секретного агента?

— Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.

— Це… — Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.

— Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, — почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», — чомусь подумав Браннхьоуґ.

— Ми й про це подумали, Анно, — відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. — Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми — ви — цей поліцейський — добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.

— Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… — криво посміхнулася Ракель. — Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.

— А що скажеш ти, Курте? — запитав Браннхьоуґ.

Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.

— А що? — сказав він. — Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.

Браннхьоуґ кивнув:

— Було б, дуже добре.

— Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.

— Чудово, — широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.

ЕПІЗОД 15

Санктхансхьоуґен, 4 листопада 1999 року

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine!»[1[15]

Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.

— Не заважає? — спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер — Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.

— Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.

Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.

— Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.

— Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.

Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали