Читати книгу - "Бурелов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нарешті, — промурмотав Скрид, звично озиваючись до корабельних уламків.
Він роззирнувся, — чи не заявився сюди який чужа чужаниця? — і задоволений, що ніщо не засвідчує присутності тамтого, квапливо пірнув у темне нутро перекособоченого корабля-каліки.
Якби непроханий гість і спробував обстежити це його пристановище, скориставшися з відсутності господаря, то рвонув би навтьоки, тремтячи з жаху і відмовляючись повірити в те, що відкрилося йому на цьому кораблі. Почати бодай з того, що вологе повітря було наскрізь просякле ядучим трупним смородом. А ще ж були стіни — обсіяні вздовж і впоперек муміфікованими пальцями ніг, прицвяхованими до шалівок. Великі й дрібні, волохаті й лускаті, з клешнями чи з перетинками — вони всі були висохлі, морхлі й чорні. Отже те все було тільки краплиною в морі — добірним, сказати б, гроном, — бо в далекому кінці корпусу, в довжелезному клинцюватому закутні, їх валялося у тисячу разів більше.
Скрид пройшовся по небесному кораблю. Він не вважав на шереги кривавих трофеїв на стінах, як не примічав і жахливого смороду; для Скрида Пальцекрада руїни розбитого «Вітроплава» просто пахли домівкою.
Він почепив ліхтаря на гака над величезною скринею із залізного дерева та шкла, відчинив віко, присів навпочіпки і взявся до праці. Одного по одному він витягував зі своєї торби закляклі цурпалки пальців і, наче яка причинна манікюрниця, маленькою шпилькою вишкрябував із-під нігтів бруд. Крихітні порошинки, одні з білим полиском, інші — з рудим, падали у скриню до своїх посестер. Нарешті, упевнившись, що всі крупинки повиколупувані, він пошпурив непотрібні вже пальці на здорову купу, до решти.
Упоравшись із роботою, Скрид мрійливо, з іскорками втіхи в очах, зазирнув до скрині. Більш як на три чверті вона була заповнена вишкрібками з-під нігтів.
— О, золоте-ень-кі мої крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Одного дня скриня наповниться вщерть. Чекати вже недовго — хай поможе мені Небо! І тоді, того пречудового дня, моїм пошукам урешті настане край!
Скрид підвівся, гучно прибив віко скрині і вийшов надвір. Довга ніч добігала кінця. Ліворуч, із того боку, в який відступала пітьма, гнався табун шарлатових хмар, вісник близької бурі. А праворуч, ген-ген над обрієм, мрів силует небесного корабля, виразно різьблячись проти ранкової зірниці.
Грозові хмари і корабель навально зближалися.
Розділ сьомий
Згода і зрада
Матінка Товстобрюхперо занепокоєно спостерігала, як постать старезного діда наближалася до Захмарного Вовка. Із власного гіркого досвіду вона знала: якщо дозволити двом сторонам, так би мовити, попитові та пропозиції, зустрітися, наслідки можуть виявитися щонайзгубніші. Куди краще зберігати за собою роль посередника: залагоджувати оборудки, натискати на потаємні пружини. А все ж, як зауважив Форфікюль, новоприбулий був заразом і їхньою єдиною надією, оскільки самій Матінці так і не пощастило переконати Захмарного Вовка вирушити у подорож.
Старий нахилився вперед і торкнув Захмарного Вовка патерицею.
— Підведися, Квінтиніусе Вергініксе, — озвався він.
Живчик зорив, як батько спинається на ноги і зводить очі догори. Хлопець завважив, що його погляд світиться побожною шанобою, і тут Живчика осяяло: він уже знав, знав із цілковитою певністю, хто цей старий, прибраний у канцур’я дід. То був Професор Світлознавства, колишній батьків заступник і напутник.
— Скільки літ, скільки зим, Квінтиніусе, — жебонів Професор. — Найкращий із найкращих серед сотні поколінь випускників Лицарської академії… ба більше… — Він умовк і зиркнув на Живчика, якого бачив уперше. — Хто це, Матінко Товстобрюхперо? — поцікавився він.
— Цей парубійко зі мною, — вихопився поперед неї Захмарний Вовк. — Усе, що ви маєте сказати мені, можна сміливо говорити при ньому.
— Ти певен? — запитав Професор.
— Цілком, — чемно, але твердо відповів Захмарний Вовк.
Професор Світлознавства згідливо кивнув головою.
— Ми підвели тебе, Квінтиніусе. Я добре розумію, щo це означає. А тепер прийшли до тебе із простягнутою рукою. Ми потребуємо твоєї допомоги.
Дивлячись, як батько муляється під допитливим Професоровим оком, Живчик добачив у цьому схожість із собою. А як Захмарний Вовк озвався, хлопець упізнав у батьковім голосі свої власні інтонації, коли він, Живчик, заникувався чи затинався.
— Я… м-м-м… цебто… Матінка Товстобрюхперо уже виклала цю… цю… проблему.
— Он як! — здивовано звів брови Професор. — Тоді ви зрозумієте, яке тяжке наше становище… або, що те саме, як нам, бракує тяжкого у нашому становищі, — додав він, хихотнувши на свій маленький каламбур.
Захмарний Вовк блідо всміхнувся.
— Виходить, Санктафракс і справді в небезпеці? — запитав він.
— Він може не сьогодні-завтра зірватися з мертвого приколу, — пояснив Професор. — Нам до зарізу потрібен бурефракс.
Захмарний Вовк мовчки слухав.
— Вітролови і хмарогляди вже підтвердили, що насувається Велика буря, — провадив Професор. — На той час, коли вона налетить, хтось має бути готовий переслідувати її до Присмеркового лісу, щоб запопасти бурефракс у момент його утворення. І цей хтось, любий мій Квінтиніусе Вергініксе — ти, — оголосив він. — Окрім тебе, такі завдання не до снаги жодній живій душі. То як? Допоможеш нам чи дозволиш Санктафраксові навіки загубитися у безмірі відкритого неба?
Захмарний Вовк незворушно дивився на Професора. Живчик не міг здогадатися, що в нього на умі. Згоден він? Чи ні? Яку відповідь заміряється він дати?
Аж ось Захмарний Вовк легесенько, майже непомітно, кивнув головою. Пропозицію Професора Світлознавства прийнято! Живчикове серце шалено закалатало. То дарма, що батькова відповідь така скупа!
Їм пахне виправа на лови бурі! А тим часом за дверима, припавши вухом до замкової шпари, стояв іще хтось, кому страшенно кортіло почути все про майбутню виправу до Присмеркового лісу. То був Сліво Спліт, старшина-стерничий із «Бурелова». Весь обернувшись на увагу, він підслуховував, що планувалося, закарбовуючи в пам’яті кожну почуту подробицю. Знайдуться такі, що дорого заплатять за роздобуті відомості!
Зачувши гуркіт відсунутих стільців, Спліт відірвався від дверей і війнувся до зали. Чорта з два тепер його застукають за підслухами! Збіжить не так багато часу — і доброму капітанові відкриється, що про його плани знають!
***
Як на мірки Нижнього міста, Палата Спілки купалася в розкоші — тобто під ногами тут були мостини замість утоптаної землі, а більшість вікон мали шиби. Майже весь простір зали займав гігантський круглий стіл, за яким сиділа спілчанська старшина, що з’явилася на першу вимогу.
У круглому отворі посередині столу на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурелов», після закриття браузера.