Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Так, так. І — пробачте мені — ви йому повірили?

— Я не знаю, повірила я йому чи не повірила в ту хвилину, — сказала міс Марпл. — Але ж ви знаєте, наступного дня він помер.

— Так, — сказав доктор Ґрем, несподівано приголомшений очевидністю цього одного речення. — Наступного дня він помер…

— А фотографія зникла.

Доктор Ґрем дивився на неї. Він не знав, що сказати.

— Пробачте мені, міс Марпл, — промовив він нарешті, — але те, що ви мені щойно розповіли, це правда?

— Мене не дивує, що ви берете мої слова під сумнів, — сказала міс Марпл. — Я зробила б те саме на вашому місці. Але те, що я вам кажу тепер, правда, хоч я розумію, що лише моє слово може послужити її підтвердженням. Але навіть якщо ви мені не повірите, я подумала, що повинна вам усе розповісти.

— Навіщо?

— Я зрозуміла, що ви повинні мати повну можливу інформацію — на той випадок…

— На який?

— На той випадок, якщо ви захочете вдатися до якихось заходів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РІШЕННЯ В ДЖЕЙМСТАУНІ

Доктор Ґрем сидів в офісі джеймстаунської адміністрації за столом навпроти свого друга Дейвентрі — серйозного молодика віком тридцяти п'яти років.

— Ваш дзвінок видався мені вельми загадковим, Ґреме, — сказав Дейвентрі. — У вас щось сталося?

— Я не знаю, — сказав доктор Ґрем. — Але я стурбований.

Дейвентрі подивився на обличчя співрозмовника, а коли внесли трунки, то став весело розповідати, як він нещодавно їздив рибалити. Та коли служник вийшов, він відкинувся назад на стільці й подивився на Ґрема.

— Розповідайте, — сказав він йому.

Доктор Ґрем розповів про ті факти, які його турбували. Дейвентрі протяжно присвиснув.

— Он воно що. То вам здається, що смерть старого Полґрейва сталася не випадково? Ви вже не переконані в тому, що майор помер унаслідок цілком природних причин? Хто засвідчив смерть? Робертсон, я думаю. У нього були якісь сумніви чи не було?

— Ні, та думаю, що коли він видавав посвідчення, то на нього вплинув той факт, що у ванній кімнаті знайшли пігулки сереніту. Він запитав мене, чи Полґрейв коли-небудь згадував про те, що страждає від високого тиску, і я йому сказав, що між нами ніколи не було розмов на медичні теми, але навряд чи випадає сумніватися, що він розмовляв про це з іншими постояльцями готелю. Пляшечка з пігулками сереніту й те, що Полґрейв розповідав людям, приводили до одного висновку, і не було жодної вагомої причини підозрювати щось інше. Тож зроблений тоді висновок був цілком природним — але тепер я думаю, він міг бути хибним. Хоч якби засвідчувати ту смерть довелося мені, я її засвідчив би без жодної задньої думки. Обставини його смерті цілком узгоджувалися з припущенням, що він помер саме з цієї причини. Я ніколи не став би сумніватися в правильності того висновку, якби не дивне зникнення фотографії…

— Але послухайте-но мене, Ґреме, — сказав Дейвентрі, — якщо ви мені дозволите так сказати, чи не надто ви покладаєтеся на досить фантастичну історію, яку розповіла вам одна стара леді? Ви ж бо знаєте, якими вони бувають, оті старі леді. Вони надають надмірно великої ваги якійсь дрібній подробиці й роздувають значення всієї події.

— Так, я знаю, — признався доктор Ґрем зі смутком у голосі. — Я сказав собі, що так може бути, що, либонь, воно так і є. Але я не можу цілком переконати себе. Вона сформулювала своє твердження надто ясно та з дуже переконливими подробицями.

— Усе це видається мені вкрай неймовірним, — сказав Дейвентрі. — Якась старушенція розповідає про фотографію, якої там не мало бути — ні, навпаки, яка там мала бути, я вже й сам заплутався, але єдиний реальний факт, на який ви можете опертися, — це слова покоївки про те, що пляшечки з пігулками, на яку посилаються у своїх висновках представники влади, не було в кімнаті майора напередодні його смерті. Але на це може знайтися сотня пояснень. Можливо, він постійно носив ту пляшечку з пігулками у своїй кишені.

— Цілком можливо — не заперечую.

— Та й покоївка могла помилитися, вона могла просто не помітити їх раніше…

— І це можливо…

— Отже…

Ґрем повільно сказав:

— Дівчина була дуже переконана.

— Але ж ви знаєте, що люди на Сент-Оноре легко збуджуються. Вони дуже емоційні. Легко себе накручують. Чи, може, ви підозрюєте, вона знає більше, аніж вам розповіла?

— Не виключено, — погодився доктор Ґрем.

— Якщо так, то спробуйте витягти з неї все, що їй відомо. Ми не можемо вчиняти непотрібну метушню — якщо в нас не буде надійних фактів, на які можна опертися. Якщо він помер не від високого кров'яного тиску, то від чого, думаєте, він помер?

— Сьогодні є багато способів допомогти людині померти, — сказав доктор Ґрем.

— Ви маєте на увазі ті способи, які не залишають помітних слідів?

— Не в кожного вбивці, — сухо зауважив доктор Ґрем, — вистачає розважливості застосувати миш'як.

— То скажіть мені ясно, у чому полягає ваша гіпотеза? Що пляшечку з пігулками від високого тиску хтось замінив іншою? І в такий спосіб майор Полґрейв сам себе отруїв?

— Ні, все було зовсім не так. Так думає та дівчина, Вікторія, але вона помиляється. Якщо хтось вирішив позбутися майора — і швидко — то він підсипав йому отруту в їжу або — що простіше — долив у якийсь трунок. А щоб надати смерті природного вигляду, у його номер поставили пляшечку з ліками від високого тиску. І поширили чутку, що в нього був високий кров'яний тиск і він лікувався від нього.

— І хто ж поширив ту чутку?

— Я намагався це з'ясувати, але мої зусилля виявилися марними, бо все було зроблено дуже розумно. А каже: «Здається, про це розповів мені В», коли ж я запитую В, то він відповідає: «Ні, я не казав нічого подібного, але пригадую, що С одного разу про це згадав». А С каже: «Про це говорили багато людей. Й одним із них, здається, був А». Отже, ми повертаємося до початку.

— То це був хтось дуже розумний?

— Так. Коли стало відомо, що майор помер, то всі навколо тільки й говорили, що він страждав від високого кров'яного тиску, і повторювали те, що нібито почули від інших людей.

— А чи не простіше було б просто отруїти його, не вдаючись до цих вигадок?

— Ні. Така смерть спричинила б розслідування й, можливо, розтин тіла. А в нашому випадку