Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

597
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 69
Перейти на сторінку:
одне коліно й, різко мотнувши головою, відкинув Котьку набік. Хоч Котька й спортсмен, хоч він кожної перерви цеглини вижимає, але я теж не з кволих. Не встиг він простягнути до мене руки, щоб знову схопити мене за шию, як я, схопившись на ноги, потяг до себе його слизький, лакований ремінь.

Заодно я ліктем збив з Котьчиної голови кашкет. Він наче обруч, покотився до річки.

— А ти, підніжку ставити?! Стривай, я тобі дам директорський підлизо! Я тобі покажу!.. — закричав я.

Мені вдалося вирвати у Котьки ремінь. Я відразу став шмагати Григоренка його ж власним ременем то по спині, то по руках, але Котька якось особливо, по-собачому вивернувся й раптом, на льоту схопивши мою руку, вп'явся в неї зубами.

Пригнувшись, я вдарив Котьку головою в груди. Він утратив рівновагу і полетів у річку.

Я не встиг навіть зміркувати, як це все сталося. Рясні бризки з шумом злетіли над рікою. Тут, мабуть, глибоко, бо Котька одразу зник під водою.

Мені стало страшно: а що як він потоне? Але за мить мокра Котьчина голова, мов пробка, виткнулась наверх.

Котька махав руками, його розчепірені пальці хапали воду — видно, з переляку він забув, як плавають.

Захлинаючись, вирячивши злякані очі, він хриплим голосом закричав:

— Караул! Рятуйте!

Сищики кинулися до нього. Куниця підморгнув мені.

Скориставшись замішанням сищиків, ми подалися навтіки.

У директора

Ось і верхня площадка Турецьких сходів! Звідси добре видно вежу Конецьпольського й те місце, з якого я щойно скинув Григоренка у воду. Поки ми з Куницею вибігли нагору, сищики вже витягли Котьку з річки. Он унизу він стрибає на одній нозі, весь чорний, мокрий, — видно, у вухо йому вода потрапила. Поряд товпляться сищики.

— Ну, держись, Василю! Котька тобі цього не подарує!

— Думаєш, я дужо боюсь його? Я не такий боягуз, як Петько Маремуха, — у того Котька на голові їздить, і нічого. Ну, що він мені зробить? Поскаржиться директорові, так? Нехай! Він же мене перший зачепив! Є слід, подивись? — І я показав Юзикові на розбите перенісся.

— Є, щоправда маленький, але є! І під губою кров. Зітри!

— Та це з носа, я знаю! Директор спитає, я все розкажу: і як він підніжку мені підставив, і як кров з носа пустив. Нехай тільки наябедничає — кепсько йому буде!

І ми помчали далі, на Дзвіничну вулицю.

Весь урок співів мені не сиділося за партою. Я совався, позирав на двері: мені все вчувалися в коридорі директорські кроки.

Усім класом ми розучували до урочистого вечора «Многая літа».

Учителька співів, худа пані Родлевська, з буклями на скронях, у довгій чорній сукні, раз у раз погрожувала нам Камертоном, стукала ним по кафедрі, і коли металічний дмкін пропливав по класу, Родлевська, зіп'явшись навшпиньки, пищала:

— Починайте, діти! Починайте, діти! Мі-мі-ля-соль-фа-мі-ре-мі-фа-ре-мі-мі! Ради бога: мі-мі!

Володька Марценюк співає голосно, так, що біля нього в кутку тремтить павутиння.

Петько Маремуха тягне дискантом — тонко так, жалісно, наче плаче або милостині просить.

Маремуха такий товстий, а ось голос у нього, як у маленького дівчиська.

А я зовсім не співаю, тільки рота розтуляю, щоб не причепилася пані Родлевська. Не до співів мені зараз!

Де вже тут у чорта «Многая літа», коли ось-ось покличуть мене на прочухана до бородатого Прокоповича.

Парта Котьки Григоренка вільна. Його в класі нема.

Ще до того, як почався урок співів, «сищики» й «злодії» позбігалися назад до гімназії, й одразу рознеслася чутка про те, як я скупав Котьку Григоренка. Хлопці, збившися вкупу біля стосів дров, перепиняючи один одного, на всі лади точили теревені про нашу бійку.

Нарешті у дворі з'явився й сам Котька. Увесь якийсь общипаний, жалюгідний, з прилиплим до лоба волоссям, він скидався на мокру курку.

Я в цей час шукав біля гімназичних підвалів заячу капусту, щоб заліпити ранку на переніссі. Побачивши Котьку, похмурого, насупленого, я на мить забув про неминучий виклик до директорської. Ох, та й приємно ж мені було, що я провчив цього задаваку, чепурненького лікарського синка! За все я йому помстився! І за Куницю, і за свого розбитого носа, і за наших розбійників.

Не дивлячись у наш бік, немовби не помічаючи нас, Котька швидко пройшов чорним ходом просто до Прокоповича й наслідив скрізь на паркеті. Тонкі, мов ниточки, струмені води, збігаючи з намоклого одягу, простягайся слідом за Котькою аж до директорської. Здавалося, хтось проніс по коридору воду у дірявому відрі.

Тільки-но продзвенів дзвоник, Володька Марценюк побіг до директорської по класний журнал для пані Родлевської. Він бачив там Котьку й, повернувшись у клас, розповів нам:

— Прокопович загорнув його в ту матерію — пам'ятаєте, що її на прапори для вечора купили? Сидить у кріслі, очі червоні, зубами цокотить, а сам увесь жовто-блакитний — просто папуга! Побачив мене — відвернувся, розмовляти навіть не став. А Никифора директор відрядив додому до Котьчиного батька!

«Паршивий мамій цей Котька, — думав я. — А ще задається, що спортсмен, що дужчого за нього у класі нема. Взяти першого-ліпшого з наших зарічанських хлопців — всі до пізньої осені купаються. Стрибнеш інколи у воду, а вона холодна, навіть круги перед очима йдуть, — і дарма.

А цього задаваку штовхнули на хвилину в теплу воду,

І він уже, бідолаха, промерз, розкис, тремтить, наче цуценя, — цілий тарарам навколо нього. А ще отаман, скаутський начальник! У мами б на колінах йому сидіти!»

Звичайно уроки співів пролітали у нас швидше за інші. Розучили ноти, проспівали кілька разів пісню, і вже в коридорі заливається дзвоник. А цього дня час тягнувся дуже довго. Пані Родлевська набридла до нудоти. Вона то присідала від хвилювання, то знову виструнчувалася над кафедрою так, наче її розпинали: худюща, довга, з круглим кадиком, що випирає, наче галчаче яйце. Карамора довгонога — так називали ми її. Вона й справді скидалася на довгоногого худющого комара. Хлопці казали, що Родлевська фарбує чорнилом сиве волосся.

Не стерпівши, я сказав пані Родлевській, що в мене пересохло в горлі й що я хочу пити. Діставши дозвіл вийти з класу, вискочив у коридор. Ані душі. Тихенько пробрався я порожнім коридором в актовий зал і через сцену вийшов на балкон.

Густі каштанові гілки шелестіли біля самісіньких чавунних ґрат.

Незабаром уже зацвіте каштан!

Незабаром з зеленого листя, мов свічки на різдвяній ялинці, підіймуться й розквітнуть стрункі, блідо-рожеві, схожі на гіацинти, квіти каштанів. Загудуть над ними увечері хрущі, обдиматиме ці квіти

1 ... 17 18 19 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"