Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

У Тріанниних очах спалахнула неприхована лють, проте вона встигла себе опанувати, перш ніж юнак щось помітив.

— Розумію, — удавано сумно зітхнула чаклунка.

Вона вимовила це з таким розчаруванням й виглядала такою нещасною, що Ерагон розчулився.

— Утім, мені справді цікаво, — завагався він, не бажаючи образити жінку, — як ти навчилася магії?

Тріанна аж засяяла.

— Моя мама була цілителькою в Сурді, — заговорила вона. — І хоч вона мала невелику силу, проте змогла навчити мене основних речей. Звісно, я не така вправна, як вершник… Ніхто б із Ду Врангр Гата не зміг самотужки перемогти Смерка. А ти зміг, бо ти герой!

— Та ні ж бо, — зніяковів Ерагон, зашарівшись. — Якби не Арія, я б не вижив у тому бою.

— Ти надто сором'язливий, Арджетламе, — заперечила Тріанна. — Саме ти завдав останнього удару й маєш цим пишатися. Це такий самий подвиг, як і вчинок самого Врейля. — Вона раптом схилилася до Ерагона, і його серце шалено закалатало, коли він відчув запах її парфумів. — Хіба ти не чув пісень, складених на твою честь? — улесливо промуркотіла чаклунка. — Вардени співають їх щоночі, сидячи біля своїх багать. Вони кажуть, що ти прийшов забрати трон у Галбаторікса!

— Це неправда! — відсахнувся Ерагон. — Тобто… вони можуть патякати, що їм заманеться, але я прийшов зовсім не задля цього. Я не прагну влади над людьми.

— Це так мудро з твого боку! — вигукнула Тріанна. — Хто такий король, як не людина, позбавлена свободи через свої обов'язки перед народом? Утім, це було б поганою винагородою для вершника та його дракона… Хоча, звісно, вирішувати тобі самому. До речі, ти маєш родину?

— Родину?.. — розгубився юнак. — Ні… Тільки двоюрідного брата.

— Виходить, ти не заручений? — уточнила чаклунка.

— Та начебто ні, — невпевнено відповів він.

— Ой, не вірю, — посміхнулась Тріанна, знову наближаючись до юнака. — Невже на тебе ніде не чекає кохана?

— У Карвахолі в мене нікого не було, — знітився Ерагон. — А потім я весь час мандрував…

Чаклунка трохи відійшла й піднесла руку з браслетом на рівень хлопцевих очей.

— Тобі подобається? — спитала вона.

Ерагон нервово кивнув.

— Я називаю його Лорга, — гордо закопилила губки Тріанна. — Це мій талісман і оберіг. — Повільно схилившись над прикрасою, жінка прошепотіла: — Се орум тхорнеса хавр шар'явлі ліфе!

Золота змія несподівано ожила, зиркнула на хлопця й знову застигла.

— Бачиш, ти їй сподобався, — посміхнулась чаклунка. — Отже, чарівники можуть і мають допомагати одне одному.

Вражений Ерагон несподівано ніжно торкнувся руки, оповитої змією. Раніше він ніколи не поводився так із жінками, але йому щось підказувало, що варто спробувати.

— Якщо хочеш, — тихо сказав він Тріанні, — ми можемо разом повечеряти. Тут неподалік є харчевня.

Жінка поклала долоню на руку хлопця, її пальці були гладенькі й прохолодні: це дуже відрізнялось від тих грубих рукостискань, до яких Ерагон так звик за своє життя…

— Залюбки, — мовила Тріанна. — Може, ми…

Із коридору долинув якийсь шум, вхідні двері різко розчахнулися. Чаклунка навіть не встигла скрикнути, коли над нею схилилась Сапфіра.

Дракон нерухомо застиг над жінкою, і тільки його верхня губа повільно здіймалася догори, показуючи низку гострих зубів. Потім він загарчав. Це було дуже незвичне гарчання, сповнене презирства й зневаги, чути яке було б принизливо будь-якій жінці.

— Сапфіра ревнує! — здивувався Ерагон.

Бліда Тріанна дочекалась, доки дракон трохи заспокоївся й замовк, а потім повільно забрала руки від хлопця й мовчки подалась геть.

Роблячи вигляд, ніби нічого не сталося, Сапфіра звела лапу й облизала пазур.

— Що це в нас із дверима? — невинно поцікавився дракон. — Я ледь змогла їх відчинити!

— Навіщо ти це зробила? — вибухнув Ерагон, не в змозі себе стримати. — Тобі не було жодної потреби втручатись!

— Тобі була потрібна моя допомога, — запевнила Сапфіра.

— Якби мені було щось потрібне, я б тебе погукав! — визвірився юнак.

— Не кричи на мене! — клацнув у відповідь щелепами дракон. — Я не дозволю тобі бігати за всякими хвойдами, яким потрібен Ерагон як вершник, а не Ерагон як людина!

— Вона не хвойда! — скрикнув юнак і вгатив кулаком у стіну. — Зрозумій, Сапфіро, я не пустельник! І ти не можеш вимагати, щоб я ігнорував жінок тільки через те, що я вершник… Не тобі це вирішувати! Що як мені просто сподобалося з нею розмовляти? Про якісь цікаві речі, а не про трагедії? Ти й так вічно товчешся в мене в голові для того, щоб знати, як я почуваюся! Чому ж ти не можеш дати мені спокій?

— Та як же ти не розумієш? — відвела очі Сапфіра.

— Що, що я маю розуміти? — не вгавав Ерагон. — Що ти й далі перешкоджаєш мені завести дружину й дітей?

— Ерагоне! — з докором мовив дракон. — Ми з тобою тісно пов'язані…

— Ще б пак! — гірко всміхнувся юнак.

— …І якщо ти прагнутимеш стосунків із якоюсь жінкою, — вела далі Сапфіра, — а згодом прив'яжешся до неї, я теж буду пов'язана з цією людиною. Ти повинен це знати. Отож, надалі пам'ятай, що це стосується нас обох.

— Стривай-стривай, — розгубився Ерагон. — Це означає, що того, кого ти ненавидітимеш, я так само зневажатиму? Тоді я розумію твоє занепокоєння… Так значить, ти не ревнувала?

— Хіба що трішки, — знову лизнув свій пазур дракон.

Цього разу від люті й відчаю загарчав уже Ерагон. Він швидко розвернувся на каблуках і ображено попрямував геть по коридору.

Юнак довго блукав Тронжхеймом, уникаючи будь-яких зустрічей. Те, що сталося, неабияк вразило й засмутило його, особливо зізнання Сапфіри. З усіх питань, які вони досі обговорювали, це було найделікатнішим, тож не дивно, що вершник і дракон не дійшли згоди. Цієї ночі — вперше з часів ув'язнення в Джиліді — Ерагон спав окремо від Сапфіри, в одній з нічліжок для гномів.

Юнак повернувся до дракона аж наступного ранку. Не змовляючись, вони із Сапфірою мовчали про те, що сталося, бо будь-які подальші суперечки були б марними: жоден із них не бажав поступатися. Окрім того, вони почувались виснаженими, перебуваючи окремо одне від одного, тож надалі не хотіли ризикувати дружбою.

Вони вдвох якраз снідали — Сапфіра вп'ялася зубами в закривавлену тушу — коли прибіг Джарша. Як і вперше, хлопець знову витріщився на грізного дракона, стежачи за його рухами, коли той обгризав велетенську кістку.

— Ну? — запитально глипнув до нього Ерагон із напханим ротом. «Невже рада старійшин знову послала за ним», — міркував юнак, бо від цих неприємних йому людей не було жодної звістки з часу похорону.

Джарша насилу відвів очі від Сапфіри й мовив:

— Насуада хотіла бачити вас, пане. Вона чекає в кабінеті свого батька.

— Пане? — ледь