Читати книгу - "Пес Баскервілів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мій хлопець. Джеймзе, ти відносив минулого тижня телеграму Баріморові, чи не так?
— Я, тату.
- І віддав йому в руки? — спитав я.
— Він був тоді на горищі, і я не міг віддати телеграму йому у власні руки, але пані Барімор обіцяла зараз же передати її.
— Чи бачили ви Барімора?
— Ні, кажу ж вам, що він був на горищі.
— Коли ви його не бачили, як же ви знаєте, що він був на горищі?
— Боже мій, та його власна жінка мусила була знати, де він є, — сказав поштмайстер незадоволено. — Хіба він не одержав телеграму? Коли сталась якась помилка, то скаржитись мусить сам Барімор.
Безнадійно було продовжувати далі моє слідство, і я задумавшись, вийшов від поштмайстра.
Раптом мої думки перебив звук швидкої ходи і голос, що кликав мене по імені. Я повернувся, сподіваючись бачити лікаря Мор- тімера, але, на подив мій, переконався, що за мною біжить цілком незнайома людина. То був невисокий на зріст, худий, ретельно виголений чоловік, з білявим волоссям і запалими щоками, років від тридцяти до сорока, у сірому костюмі, в солом’яному брилі. В нього через плече висів бляшаний ботанічний коробок, а в руках була зелена сітка, щоб ловити метеликів.
— Я певен, докторе Ватсон, що ви пробачите мені мою сміливість, — сказав він, коли, захикавшись, добіг до мене. — Ми тут на болоті люди прості і не дожидаємось формального знайомства. Ви, може, чули про мене від нашого спільного приятеля Мортімера? Я Стейплтон з Меріпіт.
— Я пізнав би вас через сітку та коробку, — відповів я, — бо мені відомо, що ви натураліст. Але як ви пізнали мене?
— Я був у Мортімера, і він показав мені на вас з вікна своєї операційної кімнати. А що нам з вами по дорозі, то я вирішив вас наздогнати і познайомитися з вами. Сподіваюсь, сер Генрі почуває себе добре після подорожі?
— Він почуває себе дуже добре, дякую.
— Ми всі боялися, що після трагічної смерті сер Чарлза новий спадкоємець не захоче жити тут. Не можна вимагати від людини, щоб вона поховала себе в такому місці, але нема чого казати, що коли оселиться тут, то це буде для нас велика приємність. Сподіваюсь, що сер Генрі не має жодного забобонного страху?
— Не думаю, щоб це могло бути.
— Ви, звичайно, знаєте легенду про ворожого пса, що переслідує рід Баскервілів?
— Чув про нього.
— Дивно, оскільки ймовірні тутешні селяни. Деякі ладні при- сягтись, що бачили таку тварину на болоті.
Він говорив посміхаючись, але мені здалося, що він дивиться на цю справу серйозніше, ніж хоче виявити.
- Історія ця дуже вплинула на уяву сер Чарлза, і я не маю сумніву, що вона спричинилась до його трагічної смерті.
— Але яким чином?
— Його нерви були остільки напружені, що поява хоч би якого собаки могла фатально вплинути на його хворе серце. Я вважаю, що він справді бачив щось подібне в тисовій алеї в останню свою мить. І я побоювався нещастя, бо дуже любив старого і знав, що його серце хворе.
— Звідки ж ви це знали?
— Від приятеля мого, Мортімера.
— Так ви думаєте, що якийсь пес гнався за сер Чарлзом, і що він через це вмер від страху?
— А ви можете пояснити його смерть як — небудь інакше?
— Я не прийшов ще ні до якого висновку.
— А Шерлок Голмз?
Від цих слів мій подих спинився, але, глянувши на спокійне обличчя й немиготливі очі свого супутника, я побачив, що в нього не було жодного наміру захопити мене розполохом.
— Даремно, ви, докторе Ватсон, удаєте, що ми вас незнаемо, — сказав він. — Звіти про вашого слідця дійшли до нас, і ви не могли б рекламувати його без того, щоб не стати самому відомим. Коли Мортімер назвав мені вас, він не міг заперечувати автентичності вашої особи. Коли ви тут, отже, Шерлок Голмз зацікавлений цією справою, і природно, що я цікавлюсь довідатись, якої ви думки.
— Боюсь, що я не зможу відповісти вам на це питання.
— Насмілюся спитати: зробить він нам честь своєю особистою присутністю?
— Тепер він не може залишити Лондону. Його увагу захопили інші справи.
— Який жаль! Він міг би висвітлювати те, що покрите темрявою для нас. Що ж до ваших досліджень, то коли я будь — як можу бути вам корисним, ви, сподіваюсь, розраховуватимете на мене. Якби я мав деякі вказівки про характер ваших підозрінь, або на спосіб, яким ви сподіваєтесь провадити ваші дослідження, то я, можливо, і тепер би зміг дати вам раду або допомогти.
— Запевняю вас, що я тут просто в гостях у свого приятеля сер Генрі і не потребую жодної допомоги.
— Чудово, ви маєте рацію, бажаючи бути обачним і стриманим. Ви досить провчили мене за те, що я вважаю непростимою настирливістю, і обіцяю вам більше не згадувати про цю справу.
Ми ввійшли до пункту, де вузька поросла травою стежка, відійшовши від дороги, крутилась болотом. Вдалині здіймався крутий горб, засипаний наметнями; з правого боку він за давніх часів був покритий кам’янищами, а переднім своїм боком хилився на нас темною скелею, порослою папороттю та терном. З‑за далекої вершини вилась сіра смуга диму.
— Кілька кроків цією болотяною стежкою — і ми в Меріпіт, — сказав Стейплтон. — Чи не приділите мені трохи часу, щоб я міг мати задоволення познайомити вас з моєю сестрою?
Моя перша думка була та, що я мушу бути коло сер Генрі. Але я згадав про пачки паперів та рахунків на його столі. Напевно, він не потребував моєї допомоги, щоб їх розібрати. А Голмз напосідливо просив мене дізнатись про сусідів на болоті.
Я погодився на запрошення Стейплтона. і ми повернули на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пес Баскервілів», після закриття браузера.