Читати книгу - "На скрижалях історії"

Тамечки-таменьки, у степовій імлі, повзе дуже швидко потяг, він, ніби червона гусінь, кудись поспішає, оповитий чорним димом. Як же чудесно в степу! Тут усе не так, як удома, а головне так доладно співають жайворонки, а в селі їх немає. Здається, що вгорі над головою їх ціла сотня срібноголосих, а глянеш у небо — їх і не вгледиш, учуваєш лише їхню дзвінку пісню.

Полуденне сонце пригріває чимдуж. Корови полягали, не пасуться, потерпають від спраги. Треба гнати на водопій. Іван намірився податися в село, мама веліла пригнати додому, бо в поле нічого було взяти їсти. Та Петрик умовив залишитися, йому мама поклала в торбину окраєць паляниці й кусень сала, вистачить на двох.

Погнали корів на водопій до яру Кринички. Тут із підгірка б'є споконвічне джерело, вузенький струмок від нього в'юниться левадою до річки, у село. Хлопці перегатили струмок, невдовзі утворилася калюжа, з неї й напилася вся їхня худоба.

Корови втамували спрагу, перебрели струмок і пасуться в яру, а пастухи пообідали, потім попили води з джерельця й перегнали худобу в інший яр. У ньому ні кущика, ні деревини. Петрик питає:

— А чому цей яр іменують Липником?

Іван переповідає те, що чув від мами:

— У цьому яру росли липи, а далі скрізь дубняк. Як заходилися будувати у нашій Вербівці церкву, тоді й вирізали всю липу в цій місцині, а то ще й дуби, які росли мабуть тут, де ми сидимо. Десь зосталася була одна липа, така товстелезна, що не знайшли люди чим її зрізати. Тоді зголосився один чоловік із тих, що валили ліс, і пообіцяв, що він ту липу прийме й таки прийняв. Обклав її дровами, облив гасом і підпалив. Довго горіли дрова, потім і липа. А той чоловік не відходив від неї й вгледів, що з однієї товстелезної гілки щось почало капати, ніби вода. А згодом, посипалися карбованці й срібні монети. Чиї вони, якої держави, невідано, хто їх тут заховав, незнамо.

— Дід мій, — переказувала мама, — оповідав, що діялося все це тоді, коли тут була гайдамаччина, гуртувалася в цих лісах.

Другого дня Іван уже гонить у поле вісім голів худоби. Батько, не спитавшись його, пообіцяв сусідам із вулиці, що син буде пасти їх корови.

Вигнала корову баба Оверчиха, у торбу йому наклала вареників, а баба Слободяничка пирогів. Дід Влас пообіцяв сплачувати по копійці в день за одну молоду телицю. Раненько погнав усю череду до Липника, так малі пастухи домовилися, щоб гуртуватися разом у степу. Тут уже знаходився Іванко. Він лопотить тихенько до пелехатого джмеля, який спокійно припочиває на будяковій квітці, освітленій першими променями сонця:

— Дивись який ледар, досі відсипається собі, я з дому вже пригнав своїх овечат, а він опочиває!

Іванко посміхнувся сам до себе, бо йому дома не дали доспати, збудили трохи раніше, як завжди. Іван поспівчував, бо це саме було й з ним. До них, чотирьох пастухів, долучився його найближчий товариш, з яким училися читати перші слова в «картопляній школі» серед бур'яну на городі.

Пастушки вже познайомилися з найвіддаленішими місцями прилеглого до Вербівки степу. Бавляться з вирізаними з дерева пістолетиками, луками, шаблями. Цього їх ніхто не вчив, а вони люблять. Козацький дух воїнів у генах — від дідів, від прапрадідів кров той дух перенесла.

Настала осінь. Ранки холодні. Хлопці на маківці Високої могили гріють біля вогнища босі ноги. Трави тамують ще соки й дим, що стелиться по землі й боязко-повільно сунеться в балку тай пропадає десь у степу. У повітрі — запах конаючого осіннього дня, перемішаний із запахом їдкого димища. Степ німіє. Уже не чути жайворонків, інколи пролітає журавлиний ключ.

Відколи хлопці пасуть біля Високої могили в них одна гадка: хто насипав оцю могилу та й ті дві інші, що поблизу, і хто лежить у них? Гірка доля дісталася цьому краю, уся його історія — це безупинна боротьба проти східних бусурманських сусідів-кочовиків.

Багато Іван про це чув від мами, але йому здається, що то нібито казка, яку розповідають, аби діти швидше засинали. Про те, хто нагорнув ці високі могили, старі люди кажуть, що насипали їх козаки, оборонці свого краю від ворогів. Тих, хто поліг у бою, ховали там і шапками зносили землю на кожну могилу. Стоять тепер вони по всій Україні наче згаслі вулкани. І чи радість чи журба, а вони зеленіють — родять козацьким нащадкам золотий хліб.

А що там насправді й хто їх нагромадив, для них малих так і залишається нерозгаданою таємницею рідного степу... А дід Андрій повідав Іванові:

— Ми ходимо по кістках своїх далеких предків. Ми хлібом святим живимося з їхніх могил. Сади й ліси виростали на давніх цвинтарях.

Осінню Іван піде до школи, либонь там про все дізнається. Після Покрови він уже ходить до двокласової земської школи, яку в селі відкрили ще в 1904 році на кошти Чигиринського повітового земства. Головний тут уже не піп, а Григорій Іванович Носевич завідуючий на утриманні земства.

Але й тут надії хлопця не збулися, позаяк у шкільній бібліотеці книжок з історії України немає. Якось випросив він у шкільного товариша з Лебедівки книжечку «Катерина». Ще ніколи не читав Т.