Читати книгу - "Томасина"

Після вдови він заїхав на ферму одного заможного селекціонера, котрий виводив у горах племінне стадо, зробив усім коровам туберкулінову пробу, відвідав ще кілька ферм і фермочок, з яких надходили дрібні скарги, а дорогою назад знову навідався до корівників Бірні.

Страх позбутися хліба та масла подіяв, худоба й корівники виглядали вже досить пристойно — принаймні, туди можна було зайти і зайнятися лікуванням. Мак-Дьюї зробив щеплення всім коровам і заявив, що ліцензію поверне лиш тоді, коли хворі тварини одужають, а на фермі пануватиме належна чистота. Пригрозивши на прощання нагрянути з перевіркою без попередження коли йому заманеться, Мак-Дьюї сів у джип і виїхав зміїстою дорогою на битий шлях, який через долину біг до Інвераноха.

Він їхав неквапно, насолоджуючись їздою. В руках такого здорованя автомобільне кермо сприймалось як дитяча іграшка. З усіх обов’язків, що диктував фах ветеринара, Мак-Дьюї біль за все любив цю неквапну їзду по суворій гористій місцевості, яка розкинулася понад Лохом, і піклування про тварин, що мали прямий стосунок до задоволення потреб людини, її помічників і годувальників: чорномордих овець, їхніх вівчарок з розумними блискучими очима, здорових, витривалих корів гірської породи…

У цих місцях Мак-Дьюї прирівнювали до лікаря Стрейсея, що їздив у віддалені закутки приймати пологи, лікував переломи й хвороби, які траплялися в людей. В очах дрібних фермерів, чий основний прожиток становили вівці, свині, птиця, корови, містер Мак-Дьюї був поважним чоловіком. Нежить чи кашель в людини може минутися сам, без медичних втручань, рука чи нога, порізана сокирою або серпом, загоїться сама собою, а мертва худобина, яку не продаси на м’ясо, означала не тільки змарновані гроші, а й можливість інфекції, здатної викосити все поголів’я, а це вже трагедія. Тому для фермерів Мак-Дьюї був незамінною людиною, і на більшості тутешніх ферм до нього ставилися з величезною повагою.

Ось чому ветеринар не дуже полюбляв вертатися до Інвераноха, де на нього чекала приймальня, повна не тільки своїх, а й заїжджих із різних Ліверпулів, Бірмінгемів, Лондонів з їхніми пещеними дармоїдами.

Була вже чверть по одинадцятій, коли Мак-Дьюї в’їхав на задвірок клініки, зайшов через чорний хід, віддав Віллі Бенноку саквояж, переповів у двох словах, де був і що робив, помив руки, вдягнув свіжий халат і звично визирнув у приймальню, виставивши наперед руду бороду. Віллі Беннок хотів щось сказати, та Мак-Дьюї весь час говорив і не дав йому вставити слова.

У приймальні панувала та сама картина, що й будь-якого іншого дня: лавки та стільці, усаджені селянами з околиць у робочих фартухах, комбінезонах і ще в казна-чому сірому, невиразному, та городянами, які вдягалися яскравіше і цікавіше. Самотнім острівцем яснів екстравагантний ультрамодний капелюшок однієї дами — хазяйки шоколадного шпіца з ревматичними очицями. Словом, картина як картина, звична в цю пору року, і годі чекати, що вона принесе тобі щось інше, крім задавненої дратівливості та злої нетерпимості до всіх. Як же Мак-Дьюї ненавидів своїх клієнтів і свою роботу!..

Та хай там як, а він примусив себе оглянути всіх прийшлих, ще раз пробігся по них очима — і мало не здригнувсь од несподіванки, помітивши серед присутніх невеличку постать. У дальньому кінці приймальні, на самісінькому кінчику останнього стільця, останньою у черзі, рівнесенько, мов кілок проковтнувши, сиділа його Мері-Руа.

Мак-Дьюї аж почервонів од люті, побачивши такий непослух, адже дитині (і місіс Мак-Кензі чудово це знала!) було категорично заборонено переступати поріг його кабінету, відділення з клітками та оглядової кімнати: серед хвороб, від яких потерпали чотириногі пацієнти, було чимало й таких, які передавалися людині. Один такий випадок уже був, невже цього мало!

Відчуваючи, як закипає лють усередині, Мак-Дьюї прискіпливо поглянув на дочку — і тільки зараз помітив, що хвиля золотаво-рудого волосся, яке спадало дівчинці на груди, — це не волосся, а її руда кішка. Мері-Руа міцно притискала до грудей свою Томасину, і та сиділа, поклавши голову на груди дівчинці, як дитя — на груди матері. І перш ніж Мак-Дьюї встиг суворо запитати, що це за такі безглузді ігри, ще й усупереч його батьківській волі, до нього підійшов Віллі Беннок і тихенько шепнув:

— З бідною кішкою щось несусвітне. Схоже на параліч лап. Дівчинка вже знудилась, чекаючи на вас.

Містер Мак-Дьюї сказав:

— Ти не гірше за мене знаєш, що дівчинці сюди не можна. Та вже гаразд, прийшла то прийшла, нехай чекає черги, як усі. — І, звертаючись до жінки, що сиділа найпершою, мовив:

— Заходьте, місіс Кехні, заносьте свого пса, зараз подивимось, що в нього з вухами.

Щойно він устиг це промовити, як знадвору долинули звуки галасливої вовтузні. Шум ближчав з кожною секундою, нарешті двері до приймальні розчахнулися, і хвиля вуличного галасу обдала всіх, хто там був.

До клініки ввірвався цілий натовп із дітей, які галакали на всі лади, домогосподарок з прилеглих будинків, що на ходу витирали руки об фартухи, й кількох чоловіків, які прибігли на шум. Осердям цього тирлища були священик Ангус Педді, старий Таммас Моффат — сліпець, що торгував олівцями й шнурівками на розі Хай-стріт і Фор-стріт, і констебль Мак-Кваррі. В руках у констебля корчився від болю закривавлений, весь у бруді, з нашийником і повідком, собака Брюс — поводир Моффата, придбаний парафіянами. Ініціатором цього благого почину був не хто інший, як сам містер Педді, а скидалися на собаку всім миром, хто скільки міг.

Мак-Дьюї ще не встиг зачинити двері до оглядової, й коли до клініки ввірвалася ця веремія, він рвучко обернувся назад.

— Так-так-так, що там у нас? Ану розступіться. Усіх, хто не має до цього стосунку, всіх, окрім містера Педді, Таммаса і полісмена, попрошу звільнити приміщення. Ангусе, що таке?

— Втрапила під машину, сер, — відповів замість пастора констебль, жваво звільняючи приймальню від зівак. — Буквально хвилину тому, якийсь заїжджий тип промчав як