Читати книгу - "Сицилієць"

Саме тоді зі своєї крамниці вийшов Фрізелла, перукар, щоб долучитися до веселощів. За ним, потираючи гладеньке червоне обличчя, ішов маресьяло,[5] серйозний і пихатий. Він єдиний у Монтелепре ходив голитися щодня. Навіть стоячи на платформі, Ґільяно відчував запах одеколону, яким його полив перукар.

Марешалло Роккофіно окинув професійним оком юрбу, що зібралася на площі. Як командир місцевого загону національної поліції, що складався з дванадцяти чоловіків, він відповідав за порядок у місті. Феста завжди була неспокійним часом, і він уже призначив патрулювання на площі, утім перша четвірка патрульних іще не прийшла. Поліцай спостерігав за міським благодійником Паперою та його мулицею. Він був упевнений у тому, що Папера замовив убивство свого сусіда. Ці сицилійські дикуни прагнули якнайшвидше скористатися своїми священними свободами. Марешалло похмуро подумав, що вони ще сумуватимуть за Муссоліні. Коли порівняти з «друзями друзів», то диктатора згадуватимуть як другого доброго Франциска Ассізького.

Перукар Фрізелла був місцевим блазнем. Ті, хто не міг знайти собі роботи, збиралися в перукарні, щоб послухати його жарти та останні плітки. Він був один із тих перукарів, хто себе обслуговує краще за клієнтів. Його вуса були вишукано підстрижені, волосся напомажене й зачесане, але з лиця він скидався на клоуна з лялькової вистави. Ніс картоплиною, широкий рот, що розтулявся, немов ворота, і нижня щелепа без підборіддя.

— Турі! — гукнув він. — Веди своїх звірів у мою перукарню, я їх напарфумлю. Твій віслюк думатиме, що кохається з герцогинею!

Турі не звертав на нього уваги. Фрізелла колись підстригав його в дитинстві, так погано, що довелося матері перебрати це на себе. Але його батько досі ходив до Фрізелли, щоб попліткувати й порозповідати свої власні історії про Америку враженим слухачам. Турі Ґільяно перукар не подобався, бо Фрізелла був переконаний фашист, до того ж ходили чутки, що він довірена особа «друзів друзів».

Марешалло підкурив сигарету й пішов далі по Віа Белла, навіть не помітивши Ґільяно — то була помилка, про яку він пошкодує в наступні тижні.

Віслюк намагався зістрибнути з платформи. Ґільяно ослабив його мотузку так, щоб Пішотта міг підвести тварину до краю й розташувати над диво-мулицею. Зад самиці саме здіймався над краєм платформи. Ґільяно ще трохи ослабив мотузку. Самиця голосно пирхнула й смикнулася саме тоді, коли віслюк опускався на неї. Передніми ногами він охопив її круп, кілька разів конвульсивно здригнувся й зависнув із комічним виразом блаженства на білоплямистому писку. Папера та Пішотта реготали, поки Турі оскаженіло тягнув за мотузку, щоб повернути розслабленого віслюка назад до прив’язі. Юрба раділа й вигукувала благословення. Діти вже розсипалися вулицями, шукаючи інших розваг.

Досі сміючись, Папера мовив:

— От якби ми всі могли жити, як віслюки. Що за життя!

— Синьйоре Папера, — зухвало звернувся до нього Пішотта. — Давайте я навантажу вам на спину бамбука й кошиків з оливками й битиму по вісім годин щодня, поки ви плентатимесь угору гірськими стежками. От воно, віслюче життя.

Фермер насупився. Він відчув у цих словах легкий докір за те, що він надто мало платив їм за роботу. Пішотта йому ніколи не подобався, насправді цю роботу він дав Ґільяно. У Монтелепре всі любили Турі, але з Пішоттою було інакше. Він мав надто гострий язик і був надто вже млосний. Лінивий. Слабкі легені його не виправдовували. Він усе одно курив сигарети, залицявся до доступних дівчат із Палермо й франтувато вдягався. І ці його маленькі французькі вусики… «Нехай уже закашляється до смерті й іде до біса зі своїми слабкими легенями», — так думав Папера. Він дав їм двісті лір, за які Ґільяно йому ґречно подякував, і пішов разом із мулицею назад, на свою ферму. Юнаки відв’язали віслюка й повели його назад до дому Ґільяно. День віслюка тільки почався — на нього чекала значно менш приємна робота.

Мати Ґільяно накрила юнакам ранній обід. Дві сестри Турі, Маріанніна та Джузеппіна, допомагали матері готувати пасту на вечір. Борошно змішувалося з яйцями, височіло горою на квадратній лакованій дерев’яній дошці, а тоді вимішувалося натвердо. Щоб благословити готове тісто, у ньому ножем вирізали хреста. Далі Маріанніна та Джузеппіна нарізали з тіста смужки, навертали їх на стебла сизалю й витягали траву, роблячи з тіста трубки. Кімнату прикрашали великі миски з оливками та виноградом.

Батько Турі працював у полі, звільнявся сьогодні раніше, щоб увечері приєднатися до святкування. Наступного дня Маріанніна мала заручини, і в домі Ґільяно готували особливе свято.

Турі завжди був найулюбленішою дитиною Марії Ломбардо. Сестри пам’ятали, як мати щодня купала його: вода в жерстяному тазу нагрівалася біля плити, мати перевіряла її температуру ліктем, брала особливе мило, привезене з Палермо. Спочатку сестри ревнували, потім зачаровано дивилися, як ніжно мати купає малюка. Немовлям Турі ніколи не плакав, завжди сміявся, поки мати туркотіла над ним, розповідаючи, який він досконалий. Наймолодший у сім’ї, він виріс найсильнішим. І завжди здавався іншим трохи дивним. Він читав книжки, говорив про політику і, звісно ж, завжди відзначав, що його зріст і прекрасна зовнішність пов’язані з тим часом, що він провів в Америці в материному лоні. Утім за доброту та безкорисливість його дуже любили.

Того ранку жінки родини переживали за Турі, з любов’ю та занепокоєнням дивилися, як він їсть хліб із козячим сиром та оливки, п’є свою каву з цикорію. Одразу після обіду вони з Аспану мали відвести віслюка аж у Корлеоне й нелегально привезти звідти величезну головку сиру, трохи шинки й ковбаси. Він пропустить цілий день Фести, щоб потішити матір і щоб вдало відсвяткувати заручини сестри. Частину з того, що привезуть, вони продадуть на чорному ринку, щоб відкласти трохи грошей для родини.

Мати й сестри Ґільяно любили, коли ці двоє юнаків були разом.