Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Це був просто піздєц на колесах!

Я чуть не всрався від цієї фрази, розуміючи, що назад вже дороги немає, і що я з цією потворою повинен витримати два тижні, і що я ніколи не був членом їхньої засраної партії і не збираюсь, і нічого мені моя совість не підказує, хіба що одне – треба якось його наїбати, як я завжди найобував кадебістів, але як – я ще не знаю. Треба ж думати.

Я зазираю через плече і як давній залюбленець в астрологію вивчаю рік і день народження і ахаю: Змія – Скорпіон.

Нічого собі поєднання. Шукаю в літературі – Достоєвський і Андре Жід! Ну і компашка комплексантів, але ж творчих і талановитих. Що ж тут?

Виявилось, що Боровик чудовий журналіст, не бздошний, поїхав зі мною на бомбардування і робив звідти репортаж і, коли побачив, що я не ідіот і хочу бачити нікаруганське життя, одного разу сказав – можеш йти куди хочеш увечері, якщо не треба перекладати, але вранці о восьмій на сніданку щоби ми були разом.

Це було суперкруто, і я побіг у життя.

На жаль, таких вечорів було дуже мало, коли я був вільний, і особливих пригод в мене не було там. Але перша цікавість була втолена і, хоч ми пробули там усього два тижні, дещо я звідти почерпнув.

Наступного року я дістав карт-бланш на Нікарагуа і поїхати мав туди сам – Боровик таки дав мені добру характеристику, – і я опинився на свободі сам, без керівника.

І це заворожувало, це була моя мрія, я дико хотів свободи у іншому кольоровому світі, я хотів свободи у джунглях, у незвіданому незнаному.

І я її отримав.

Волею долі я жив при місцевій Спілці письменників у малесенькому готелі з кількох кімнат, а дипломатичне містечко містилось за п'ятнадцять кілометрів звідси і мене ніхто не контролював.

І тут почалося моє справжнє латиноамериканське життя. Мені іноді здавалось, що я колись жив у Латинській Америці в одній із цих країн. Настільки я тут вписався і почував себе просто своїм. Так класно було стати кимось іншим і грати в іншу ГРУ, в іншого.

Це було можливо, і я тепер був ІНШИЙ.

Тільки глибинним, майже підсвідомим якимсь чуттям, отим шостим чи сьомим (я завжди плутав, скільки ж тих чуттів у людини), я намагався водночас бодай якось збагнути те більше, що стояло за усім, що я бачив, що мало, я сподівався, колись вибухнути в мені, і тоді я зможу написати про цю країну свою власну правду.

А я в неї закохався, я її вже любив, Нікарагуа, як люблять жінку, з якою раптом сталася випадкова любовна історія, що здається короткочасною, проступає чимдалі глибинніше, і одного разу зовсім несподівано для себе, для своєї свідомості, бо там всередині оте ВОНО давно вже знало це, ти відчуваєш, що любиш її, і тобі стає добре, тобі стає легко і щасливо, і це найкраща мить життя, і їх буває не дуже багато.

А вабило мене тут все, все довкола мало свої власні запахи, кольори, відтінки, настрої і звички. Ускрізь існувала можливість доторкнутись живого життя, і усвідомлення залізного совєтського «ні», яке забороняло будь-який контакт із реальним світом, заперечуючи банальну істину, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків.

Все, що мене вабило, було під забороною.

Тут, серед тропічних заростів у центрі міста – в ріст людини бананові кущі і бабмбукові хащі в зруйнованій тридцять років тому землетрусом центральній частині Манагуа, – і неймовірно великих і, здавалося, балакучих нічних зірок, коли спадала спека, можна було все.

Я не міг зрозуміти, як може таке бути, адже це столиця країни. І коли вже був той землетрус, минуло кілька десятків років. Але так воно все і стояло. З кварталу, у якомі містилася Спілка письменників і митців, при якій я жив, до центру міста пішки треба було хвилин із двадцять. Кілька гектарів землі в центрі міста поросли очеретом і банановими заростями, які вигинались значно вище за людський зріст і через які йшла асфальтована ще до землетрусу дорога.

Хто йшов з іншого боку, не видно було, допоки не зустрінешся, особливо поночі. І йти через ці зарості – а доводилося не раз уночі, – правду кажучи, було страшнувато, адже народу в революційній країні ускрізь водилося різного, і нарватися на неприємності можна було, як діти в школу.

Одного разу я зрозумів, що не повинен боятися, я ще доволі молодий і сильний, нехай боїться той, хто йде назустріч мені, і йшов, щойно почувши десь відлуння кроків з протилежного боку, твердою ходою, відбиваючи кроки, і робив сувору круту пику, і той, хто проходив повз, намагався на мене не дивитись, видно було, що боїться, і це мене тішило, як дідька цвяшок.

Якось син одного з керівників Спілки письменників завів мене вдень, отам же серед очеретів, в загублений напівзруйнований старий собор, це була якась химерна казка. Споруда була давня і дуже велика, ми вибралися з пацаном на другий поверх, і я раптом відчув духовну красу цього місця, своєрідну велич оцієї напівзруйнованості. На окремих стінах ще виднілися залишки малюнків і барельєфів, і в повітрі плив густий емоційний туман, щось тут просто заворожувало.

Малий сказав мені, що тут якраз відбуваються сексуальні контакти всіх можливих видів, і сюди збредаються любителі, а не професіонали. Хлопці, що хочуть трахатися з пацанами, жінки, що хочуть зразу кількох хлопців, жінки, що хочуть жінок, і так далі.