Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Цікаво, де він його візьме? — спитала Лійві. Вона була маленька і дивилася на Аарне знизу вгору.

— Лійві, ти взагалі в що-небудь віриш?..

Кріста зібрала щітки і ганчірки, поклала їх коло дверей і почала мити руки. Тоді обернулася до всіх:

— Скажіть, чому у нас кожен сам по собі? Цією відчуженістю навіть повітря насичено.

У Лійві тої ж миті була готова відповідь:

— Різний рівень розвитку.

Всі замислились.

— Можливо, це й так… — мовив Харрі, — а проте… Всі ми однолітки, всі закінчили десятий клас. Звісно, є якась різниця, але я не думаю, що вона така велика… Що не може так впливати.

— Як бачиш — впливає! — докинула Кріста.

— Гаразд, що ж тоді робити?

— Нічого, — відповів Андо.

— Лишити все так, як є?

— Надто пізно щось робити… Все одно скоро всі розійдемося…

Це було найпростіше.

Коли вони йшли додому, перші кучугури снігу виблискували на сонці, і під ногами рипів сніг.

Аарне повернув на свою вуличку. Все іскрилося. З дерев на землю падав сріблястий іній. День видався чудовий, та раптом Аарне відчув якесь незрозуміле хвилювання.

Тітонька Іда поставила на стіл картоплю і котлети. В маленькій кухні було жарко. Сама сіла навпроти і всміхнулась. Уважно стежачи за хлопцем, спитала:

— Що в школі?

— Все гаразд.

— Так, — зауважила тітонька і додала: — Аарне, будь ласка, не набирай у рот так багато. Це дуже негарно. Якщо не віриш, піди подивись у дзеркало.

Це було сказано надто по-дружньому. Мабуть, у тітоньки сьогодні хороший настрій.

Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.

Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.

Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.

Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.

На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.

— Прошу?

— Пробачте, Майя вдома?

— Так, дома. Прошу?

Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.

— Я не знаю… — почав хлопець.

Жінка помітила його безпорадність.

— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!

На сходах почулись легкі кроки.

— Майю, до тебе гість.

Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.

— Заходь, будь ласка!

Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.

— Майю, дай юнакові плічка!

— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.

Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»

Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.

— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!

Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.

Він повернув жінці щітку:

— Дякую.

— Будь ласка.

Нарешті прийшла Майя.

— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.

— Дякую, — мовив Аарне.

Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.

У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.

— Сідай!

Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь