Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

— Бачите, мій друже, — говорив Лаброз, — у мене талант унікальний.

— Якби це було не так, я б вам не писав, — спокійно відказав Моріарті, зовсім не вважаючи, що це й справді так.

— Це воістину божий дар, — вів далі Лаброз, перебираючи пальцями барвисту шовкову краватку. — Не треба бути детективом, щоб сказати: це художник. Якби Бог був художником, він би передав людству правду через мене. Я напевно був би художником-Христом.

— Я теж так вважаю.

— Роблячи копію, я не пропускаю найменших дрібничок. Здається, ніби художник намалював дві однакові картини. Це важко пояснити. Я наче стаю справжнім автором і, коли копіюю картини Тиціана, — стаю Тиціаном, коли Вермера — думаю по-голландському. Кілька тижнів тому я робив копії чудових сучасних полотен імпресіоніста Ван-Гога. В мене весь час боліло вухо. Ця влада — страшна.

— Бачу, ви боїтеся за себе. І все ж не від того, щоб робити це за гроші.

— Не хлібом єдиним живе людина.

Моріарті насупився, намагаючись прослідкувати за ходом думки француза.

— Скільки, ви сказали, заплатите за копію «Джоконди»?

— Про гроші мови не було, та коли ви вже запитали, скажу: я забезпечу вас харчами, помічником на час роботи, а по закінченні сплачу п'ятсот фунтів стерлінгів.

— Мені не потрібен помічник, — пирхнув Лаброз, немов кіт, якому наступили на хвіст. За п'ятсот фунтів я б не погодився копіювати навіть Тернера. А ми говоримо про Леонардо да Вінчі!

— У вас буде помічник. Він готуватиме вам їжу, а мені доповідатиме, як ідуть справи. Одержите п'ятсот фунтів. Та я вимагатиму високої якості. Розумієте, картина потрібна для дуже старанно розробленої містифікації. Робота має бути переконливою.

— Моя робота завжди переконлива. Якщо я зроблю «Джоконду», це буде «Джоконда». Навіть експерти не зможуть добачити різниці.

— В даному разі — зможуть. Буде прихована вада.

— Ніколи! Тим більше за якісь жалюгідні п'ятсот фунтів.

— В такому разі я змушений буду пошукати когось іншого.

— Тисяча фунтів. — Навряд чи Лаброз відчув холодні нотки, що з'явилися в голосі професора.

Моріарті підвівся і підійшов до шнура дзвоника.

— Я викличу покоївку, а вона приведе одного з моїх дужих хлопців, щоб викинути вас разом з вашими бебехами. А ніч — холодна, мосьє Лаброз.

— Можливо, я б погодився на вісімсот… Можливо…

— З мене досить! — Моріарті смикнув за шнур.

— З вами важко торгуватись. Хай буде п'ятсот.

— П'ятсот і доплата за додаткові дрібниці. В тім числі за надряпане на дошці одне слово. Стару тополеву дошку я маю.

— З одним я не згоден. Мені не потрібен помічник. Я мушу бути сам.

— Не буде помічника, не буде грошей. Не буде діла. Француз стенув плечима.

— Це забере багато часу, — зауважив він. — Щоб добре імітувати павутинку старих тріщин, треба намальоване довго сушити на сонці.

— Це забере не більш як шість тижнів.

Тепер уже художник відчув реальну загрозу. У дверях з'явилася Поллі Пірсон, і Моріарті звелів їй прислати Вільяма Джекобса, а потім розшукати ще й Гаррі і Аллена. Почувши ім'я Аллена, вона зашарілась. Не зважаючи на нелегку роботу в цьому домі, Поллі вже поповніла на доброму харчі.

Діставши вказівку простежити, щоб художник уночі не никав по будинку, Джекобс повів Лаброза до кімнати для гостей. А до вітальні з'явився Гаррі Аллен, і професор за зачиненими дверима пояснив йому завдання на час поїздки з художником до Парижа.

— Після закінчення цієї справи, професоре, якась інша робота для мене знайдеться? — запитав дипломований шкільний учитель.

— Коли все буде зроблено, ви станете повноправним членом нашої сім'ї. А для таких, як ви, в Берта Спіра робота завжди знайдеться.

Ввійшовши потім до свого кабінету, Моріарті дістав із шухляди столу давню тополеву дошку й повертів її в руках. Мине кілька тижнів, і цей шматок простого дерева перетвориться на безцінний портрет нестаріючої Мони Лізи, спокусу для француза Гризомбра.

А тим часом Спір з Ембером готували пастку для самовпевненого Вільгельма Шляйфштайна.

Спір з Ембером та двома хлопцями Терреманта були в Сіті. Принишкнувши в темній кімнаті першого поверху будинку, вони уважно спостерігали за ювелірною майстернею на розі Корнгілл та Бішопсгейт. У будинку світилися лише вузькі щілини на рівні очей — дві у вікні, що виходило на Корнгілл, і одна — у вікні на Бішопсгейт-стріт.

— Іде, — прошепотів Ембер. — З Бішопсгейт.

— Чисто хронометр, — усміхнувся Спір у темряві. — Точний, мов швейцарський годинник. І він ніколи цього порядку не змінює?

— Ніколи. Все повторюється кожні п'ятнадцять хвилин. Я спостерігаю понад три тижні, — тихо відповів Ембер. — О десятій до нього приєднується сержант, потім знову — о першій. Іноді також о п'ятій, але не завжди.

Спостерігачі мовчки дивилися, як поліцай, зупиняючись і торгаючи ручки всіх дверей, розміреним, мов на плацу, кроком ішов уздовж Бішопсгейт-стріт. Ліхтар із збільшувальним склом, що висів у нього на поясі, кидав перед нього тьмяне світло.

Порівнявшись з їхнім вікном, він зупинився, заглянув у щілину, поторгав, перевіряючи, віконниці, і, дійшовши до рогу, повернув на Корнгілл. Почулися звуки калатала нічного сторожа. Із Ліденголл на Чіпсайд проїхав двоколісний екіпаж. Поліцай подивився в обидві щілини з Корнгілл-стріт, поторгав ручки дверей і пішов далі; звук його ходи, відбиваючись луною на порожніх вулицях, поступово завмер, і знову запала тиша.

— Піду подивлюся. — Поліцай уже був далеко, і Спір говорив сміливіше.

У приміщенні, звідки вони