Читати книгу - "Зоряний єгер"

— Шкода.

— Чого шкода? Що не в той сезон летимо? Не шкодуйте, Олесю. Для нас форма одягу там завжди однакова: костюм, шолом. Необхідне захисне поле. Чи ви розраховували позасмагати?

Як же, подумав я, засмагнеш там. Так засмагнеш, що потім шукати не буде що. Двоє вже спробували… Думки мимоволі повернулися до експедиції Бурцена:

— Набілю, — запитав я, — ви засуджуєте Бурцена з Анітою?

Професор зітхнув, помовчав.

— То ви все-таки довідалися…

— А ви що гадали? — обурився я. Слово «довідалися» різонуло слух. — І цей факт, що зіграв фатальну роль у тій експедиції, ви думали від мене втаїти? Даруйте, любий професор, але це скидається на нещирість.

— Ну що ви, Олексо! Дуже вас прошу: не розцінюйте мою ухильність таким чином. Ось ви питаєте, чи засуджую я Аніту й Фелікса. А хто я, щоб їх засуджувати? Чи хоча б обговорювати? Я намагаюся не торкатися нічийого особистого життя. Значно більше мене цікавить наука. І Мегера, до якої ми, між іншим, підлітаємо.

Внизу вже вималювалася цеглисто-руда поверхня в щетинистих бородавках горбів. Модуль спланерував на сухий, рівний п’ятачок ґрунту, гойднувся й завмер.

— Ну, куди далі, професоре?

— Форстанція знаходиться десь тут. — Голос мого супутника звучав злегка хрипко, мимоволі виказуючи хвилювання.

Радіокомпас указував на горб метрів за п’ятнадцять від нас. Я вглядівся: приземкуватий, з похилою округлою вершиною, весь покритий бурою кучерявою травою, з якої пружно вибивалися пучки окремих безлистих чагарників, — такий самий горб, як і сусідні. Немов половинку кокосового горіха вкопали в ґрунт. А всередині цього «горішка», під «шкаралупою» силового поля й незламних стін — оснащена лабораторія, житлові відсіки, прилади, інструменти, запас харчових концентратів на декілька років, водний регенератор. При необхідності на форстанції можна сховатися від будь-якої мислимої небезпеки, дати сигнал лиха на Землю, довгий час відсиджуватися, чекаючи допомоги. Освоєння планет завжди починається з будівництва форстанцій. І все-таки космонавти, хоч як це парадоксально, не люблять збудовані для їх-таки власної безпеки надзахищені бункери, намагаються якомога менше часу проводити за товстими стінами. Втім, це я розумію: люди летять через пів-Усесвіту не для того, щоб відсиджуватися в екранованих казематах. Навіть при колонізації поселенці будують свої міста зовсім не поряд з форстанцією першопрохідців, що здавалося б природним, а чи не на протилежному краю планети.

— Хто маскував форстанцію? Ви, професоре? — запитав я, силкуючись розгледіти в кургані, на який указував компас, хоч якусь ознаку людської діяльності.

— Кібер, — дещо сухо відповів Набіль. Напевно, вирішив, що я критикую. — Ідея Фелікса. Я наполягав на підземному варіанті.

Я штовхнув пальцем кнопку, вмикаючи звуковий перетворювач.

— А пароль? Пароль усе той самий? — стривожився раптом Сааді.

— Той самий, той самий, — запевнив я його.

До всіх наших форстанцій, де б вони не знаходилися, встановлений раз і назавжди єдиний звуковий ключ, який не загубить навіть найнеуважніший дослідник.

— Зе-е-мля! — з деяким протягом, урочисто й водночас невпевнено, немов побоюючись, що бункер не відчиниться, промовив Сааді.

Спочатку нічого не сталося. Відтак на кургані захвилювалася трава, в основі горба з’явилися тріщини. Вони почали рости і з’єднуватися, утворюючи правильний прямокутник. З куща, що провалювався у тріщину, виплигнув пелехатий птах, метушливо залопотів недорозвиненими крилами й «побіг» по повітрю, ледь торкаючись лапами стебел. Прямокутник остаточно виділився, стінка слизнула вгору, і перед нами відкрився ледве освітлений вузький коридор.

— Ну, чого ж ви баритеся, — нетерпляче торкнув мене за плече Сааді, — в’їжджайте!

Попереду тьмяно замерехтіли червонуваті вогні, що нагадували тліючу грань. Схожість підсилювало тремтіння гарячого повітря, що ринуло з поверхні у прохолодне приміщення.

— Ви були колись у російській лазні, Набілю?

— Ні. А що?

— У російській лазні є така зала, іменована «передбанником». Там переводять подих після заходу в парню. Так от, цей шлюз нагадав мені передбанник.

— Знаєте, Лесю, давайте потім про лазню. Їдьте!

Я натиснув педаль, і модуль поволі вкотився на стикувальну турель. Двері за нами зачинилися, і відразу загуділи потужні насоси, виганяючи мегеріанську пару з передбанника форстанції.

Дивна зірочка росла, поки не зрівнялася яскравістю й розмірами з двома застиглими в небі місяцями. Відтак зірочка несподівано зникла й випірнула вже біля самої поверхні, зависнувши дивною виблискуючою сочевицею. Ніщо не вказувало на те, що літаючої сочевиці слід остерігатися. Але мегеріанський птах забився в кущі і звідти з наростаючою тривогою спостерігав за прибульцем. Коли ж «сочевиця» завмерла, прикидаючись неживою, птах ворухнувся. І тут земля тріснула під ним і поповзла, розриваючи кущ, що сховав його. Не в змозі більше стримувати страх, скуйовджений птах вискочив зі схованки, метушливо залопотів крилами й кинувся, ледве торкаючись лапами травинок, назустріч вітрові, що потягнув з пустелі.

Птах біг, метушливо лопочучи крилами, поки не уткнувся у великий колючий кущ. Зупинився й озирнувся. Кущ не міг служити безпечним сховком. Він не був таким густим, як перший, звідки його вигнали, але іншої рослинності поблизу не було. Навколо тягнулася гола, відкрита всім вітрам пустеля, обтикана обрідними кущиками чахлої жовтої трави на горбках дюн. У пустелі, звісно, не було видно ніяких ворогів, але й корм знайти там також було годі. Не вагаючись більше, птах заліз углиб єдиного куща, вподобав щонайсоковитішу гілку, потягнувся до неї. Гілка вигнулася, піднялася догори. Розсерджений птах підстрибнув, наступив на непокірну гілку двопалою лапою і з насолодою взявся за трапезу.