Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Покій був освітлений трійником зі свічками, він стояв на столі, засланім обрусом, на якому — миски, полумиски, мисочки й немала сулійка із зеленого скла. А за столом мирно сиділи й на рип дверей одночасно озирнулися не хто, як Дід і Гусак, які приязно ошкірилися до судового канцеляристи Теодора Петровського-Лика, котрий, здавалося, проковтнув власного язика.

— Довго ж ти бігав, хлопче, аж зачекалися! — просто сказав Дід, а Гусак захихикав, поводячи головою, а тоді додав од себе шиплячим голосом:

— Чого закляк? Скидай кирею і сідай обігрієшся. Ще не перестала злива?

Теодор хотів сказати, що злива ще не закінчилася, але не зумів навіть привітатися як належить. Отож мовчки стікав водою, невідривно дивлячись на тих, до кого привели його мойри, і зміркувавши лише одне: об’їжджати когось десятою дорогою — це не завжди шукати манівців задля безпеки, буває, що, сідаючи на коня і надто стараючись, через нього перелітаєш, а в цьому разі виїжджаєш з десятої дороги на одинадцяту, а вона й поведе навпрошки, знову ставши першою. Але побіч нього не було Григорія Сковороди, щоб ретельніше обмислити з ним складнощі цієї фігури, і він зирнув собі під ноги та й побачив, що стоїть у калюжі і що та все більшає. Отож не зовсім розумно подумав, що коли задляється, то калюжа перетвориться у ставка, в якому й утопитися недовго. Тому кирею скинув і рушив до столу, саме до того місця, де колись сидів давніше, розмовляючи зі звідниками, воднораз очима вимацував покій, щоб переконатися: чи це та сама хата, а чи не та?

— Сідай, сідай! — добродушно запросив Дід. — Дали ми тобі доста часу, щоб набігався. Але тепер малмазії не питимеш, а те, що й ми, бо ти, хлопче, вже вдома.

— Галько! — хрипко гукнув Гусак. — Вийди до судженого привітайся. Вже прийшов!

На те слово розчинилися двері до ванькирчика і з нього вийшла ставна дівчина, одягнена точнісінько так, як вище описано. Стала скромно біля печі й почала її колупати нігтиком. У цьому разі Теодор Петровський здобув нагоду ще раз ізчудуватися: дівчина була та ж таки, але обличчя її не назвав би почварним; цього разу воно здалося йому коли не гарним, то принадним — і це безсумнівно, принаймні не було на ньому ані вусиків, ані мальовил. Тоді Теодор Петровський скрушно зітхнув і впокорився, принаймні присунутої до нього Дідом чарки із синього скла не зневажив, а вилив у сухе горло все, що в ній було, а таке треба було вчинити, аби зволожився хоч трохи язик і перестав бути чи кляпом у горлі, чи терпугом, а став на своє місце і здобув властиву собі плоть. Дівчина ж біля печі вже не соромилася, як то велів звичай, печі не псувала, а розглядала хлопця таким поглядом, яким дивиться переможець на кинуті йому в ноги прапори супротивенця та й на самого змагальника, що, вже як підданий, валяється в нього в ногах. Був-бо той супротивник досі вільний, а тепер — уже раб, і то, здається, навіки.

Так воно цього разу й сталося, бо відтоді про канцеляристу Теодора Петровського не згадав жоден історичний документ. А це хоч не тотожно, але рівнозначно тому фіналові, до якого дійшов князь Семен Лико, ганебно випустивши духа після вжиття малмазії і ставши, як ставав оце зараз його законний чи незаконний нащадок, рицарем неоціненної печалі. Мир їхнім душам!

Як уже звіщалося, ця драма мала закінчитись у тринадцятому коліні, як провістила новітня троянка, за пророчою лінією наступниця Кассандри (примітка М. Лика, професора історії: «У поетичній традиції XVI–XVIII століть троян ототожнювали з українцями»), а вона як вічиста пророкиня помилитися не могла. За моїми й професоровими підрахунками, про це вже був нагад, тринадцятим коліном печального рицаря князя Семена мав бути не хто, а таки він, мій приятель, чи хтось із теперішніх, знаних чи незнаних його родичів, але річ у тім, що Миколині батьки загинули в катастрофі, коли йому було лишень десять років, рідних сестер та братів не мав так само, як і його батько; виростила його тітка з материного роду, отже, не з Ликів, а що цей тринадцятий Лико став істориком за покликанням, сучасні родичі (є вони чи нема) його найменше цікавили. От коли б вони жили двісті чи більше (ліпше більше) років тому — він був спеціялістом з історії XVI–XVIII століть, тоді з усім запалом кинувся б на розшуки і, як засвідчили перші два фрагменти із сувою мойр, немало б розшукав. Але навіть події XIX століття викликáли в нього нехіть, не кажучи вже про сучасні.

Тож родичами-сучасниками з XIX століття ніколи не цікавився, хоч вони, принаймні перед ним, були в його гілці, адже ж він у нашому часі таки існував? Це в мого приятеля, як і в багатьох фахових істориків, професійний ґандж, і я на нього не налягав. Він же, увівши мене, автора, до таїн свого роду, був твердо переконаний, що на Т. Петровському писання потрібно завершити, адже такий ефектний для нього віднайшовся фінал! Я згодився: фінал Теодора й справді ефектний, але коли оповідь тут обірвемо, то спотворимо формулу Лесі Українки (до речі, її відшукав не я, а таки професор, який мав ту рідкісну вдачу, що, крім історії, цікавився ще й літературою, але дивився на неї утилітарно, як на пам’ятки історії), а в нашому епіграфі виразно йдеться (і це змушений був визнати професор) і виразно віститься: фатум утратить свою силу в тринадцятому коліні. Проти того він поставив свого аргумента: по-перше, у формулі не зазначено, що фатум сильний до тринадцятого, а не по тринадцяте коліно. Я ж збив його аргументом, що він точно не здолає визначити: чотирнадцяте