Читати книгу - "Позичене обличчя, Петер Аддамс"

— Я б на вашому місці не ставився так легковажно до погроз О'Брайна, — порадив Девітт. — Я не знаю, як ви ставитесь один до одного, але всі три алібі зрадять вас, варто лиш О'Брайну сердито глянути на них.

Фінніген вгамував своїх трьох друзів, які почали протестувати, і голосно гукнув, щоб до нього прийшли Пат, Кон, Джім і Джек.

Чотири хлопчики віком від семи до дванадцяти років умить прибігли з кухні.

— Скажіть панові, що я вчора цілий день працював, — наказав Фінніген.

— Вчора? Так, так… Ти крив сарай.

— А позавчора?

— Цілий день спав, — пропищав найменший. — Ти страшенно хропів, а коли я штовхнув тебе, то заревів, як ведмідь…

— Чуєте — дитячими устами глаголить істина, — Фінніген погладив хлопця по білій чуприні, повернув його і легко підштовхнув до дверей.

— Гаразд, ви там не були. То чия ж це робота? — Девітт узяв колоду засмальцьованих карт, вправним рухом пальця витяг одну і поклав перед Фіннігеном. То була пікова дама.

— Безперечно, все зробила ота стара відьма і ніхто інший! — вигукнув Фінніген. — А як ви дізналися?

— Але ж яким чином із свого притулку місіс добралася до Кілдара? Вона ж не може рухатися без милиць.

— Вона все може, ця стара відьма! — відповів Фінніген переконано. — Бере віник, бурмотить щось і — через димар, куди схоче.

— Можливо. — Девітт не заперечував цієї версії, але додав серйозно: — Притулок майже за тридцять миль від Кілдара. Чи не задалеко для подорожі на вінику?

— Справжня відьма за одну ніч до Місяця злітає й назад повернеться, — буркнув О'Келлі.

— Справжня, відьма не тільки до Місяця на вінику доїде, — додав Макгора. — Вона візьме жменю тіста, зліпить з нього маленького чоловічка, скаже, що це ти, кольне тебе голкою в груди, і ти — мертвий! Я знав одну, вона всю худобу в нашому селі таким робом знищила.

Фінніген наморщив лоба:

— Годі базікати. Джером був веселий хлопець, усіх молодиць до себе скликав, мов той півень курей до купи гною, а про господарство дбала тільки стара. Вона мучилася, поки не стала спершу калікою, а потім і зовсім перевелася. Мій друг Джером віддячив їй, в останній день свого життя склавши заповіт, за яким усі гроші відказав дочкам. Любій дружиноньці дісталася дуля.

— Де ж той заповіт?

— Десь у схованці в будинку. Там лежать також гроші, які мені винен цей волоцюга! В такій ситуації кульгава вдовиця здатна бігти навіть на милицях, аби лиш випередити дочок.

— З усім цим можна погодитися, — промовив Девітт. — Але залишається питання, як удова без чаклунства могла потрапити в Кілдар?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Фінніген. — Але я можу заприсягтися, що ніхто інший не мав таких вагомих причин звести зі світу Енн і Лайн, як вона.

— Коли ви були в неї у вівторок, — спокійно зауважив Девітт, — то розмовляли з нею так ніжно, як син з матір'ю.

— Цей хлопець знає все! — здивовано мовив Фінніген до трійці за столом.

— Будь обережний! — застеріг Сідней. — Він знає набагато більше, ніж корисно твоєму здоров'ю.

Девітт кивнув головою.

— Може, й так. Бо гроші, що їх ваш друг, перепрошую, негідник Джером, вам винен, зароблені не на контрабанді віскі. Ви таємно доставляли в Ірландію аптечні товари, і це може принести вам додатково щонайменше десять років в'язниці.

О'Келлі аж рота роззявив з подиву:

— Фіни, цей справді забагато знає. Хоч-не-хоч, нам доведеться його спекатись.

— У неділю ввечері, як ніжний коханець, ви послали Гайлен квіточки, — Девітт дивився тільки на Фіннігена. — У неділю вона вже мала бути в Кілдарі?

— Зупинимось на десяти роках в'язниці, — ухилився від прямої відповіді Фінніген. — Ви прийшли, щоб мене про це попередити?

— Нічого подібного. Я просто хочу взяти у вас кілька показань.

– Ідіть ви під три чорти! Бо дістанете від мене не показання, а синці під очі! — злісно прохрипів Фінніген.

З кухні долинув дитячий галас, потім на дверях стала сестра Фіннігена. Він підвівся і підійшов до неї. Сестра прошепотіла йому щось, він вилаявся і вийшов до кухні.

За хвилину він повернувся з чотирирічною дівчинкою на руках, яка жалісно плакала. Вона прищикнула пальці у дверях, і Фінніген утішав її, роблячи нашвидкуруч качечку з газети.

— Дивіться, шановний всезнайко, — звернувся він до Девітта так голосно, ніби хотів, щоб його почули в кухні. — Отаких замазур тут повзає аж одинадцятеро. Їм треба їсти, пити, вдягатися. А що ми маємо? Дах ось-ось упаде на їхні голови, ходять вони в лахмітті, вранці, в обід і ввечері їдять пісну картоплю. М'ясо буває тільки на великі свята, та й то лиш тоді, коли щастить потай убити косулю чи зайця. Напевне, ви скажете на це: люди ці ледачі, ненажерливі, п'яні, брудні, і живуть вони так, як заслуговують…

— Я такого не кажу! — рішуче перебив його Девітт.

— Але таких, у кого це не сходить з язика, тут вистачає! — не вгавав Фінніген. Він розпалювався, голос його лунав дедалі загрозливіше. — Заради попа череватого вони готові пограбувати своїх братів, вони кровопивці, гірші за блощиць! Коли ж хто-небудь не хоче здохнути і попросить допомоги у клятого святенника, той йому співає: «Господь поможе, молись йому…»

— Неправда! Я ніколи так не говорив! — вигукнув, ускочивши до кімнати, Джойс. Його кощаве обличчя, вкрите червоними плямами, пашіло гнівом. — Ти брешеш і брудниш руку, що хотіла тобі помогти!

— Погляньте-но на цього прусака, який наважується заявляти, ніби я гудив його смердючі лапи! — Фінніген весь тремтів від обурення. — Коли ти хотів допомогти нам, коли? Чи не тоді, коли, як-от зараз, приходив стягнути оренду для свого череватого попа?

— Якщо для тебе оренда зависока, можеш заявити про це, ніхто не забороняє! — крикнув Джойс.

— Ти бачиш на моїх колінах дитину, у якої можна