Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

— А ви певні, що тоді в його кімнаті не було нікого?[2]

— Ні. Але бувало, що я хочу прибрати в кімнаті Вінченціу, а він замкнеться й не впускає, а сам балакає з кимось. Ловко так говорить, про кохання, куплю, каже, будинок і платтів багато дорогих. Та я ніколи не бачила, щоб із його кімнати хтось виходив. Думала, то він сам до себе говорить, бо читає багато. Ті, хто багато читає, часто самі з собою балакають.

— А ви певні, що тоді в його кімнаті не було нікого?

— Ні, я точно не знаю, а що говорив, то я чула. Я ж не сиділа цілий день у хаті. І по закупки ходила, і прала в підвалі, й білизну розвішувала. Раз на два тижні доводилося з ранку до вечора прасувати, отож і подумайте, чи мала я час на щось інше? Може, хтось і був тоді в його кімнаті, а може, й не було, присягатися душею не буду.

— Красно вам дякую і ще раз перепрошую, що потурбував. Коли дозволите, допоможу вам провести даму нагору.

— Спасибі, не треба, її тепер до ранку не розбудиш, спить, як колода. Вона часто приходить до мене, і ми ночуємо вдвох, бо в неї нікого немає, а самій страшно, усі виїхали до Франції, а її залишили.

— Зрозуміло. А чому ви до неї не ходите спати, адже там більше місця?

— Я на ніч не ходжу нікуди, так я Пішті обіцяла, коли їхала. Уночі буваю тільки з ним.

Дід чемно попрощався і вийшов. На вулиці його чекав у «б'юїку» Панаітеску.

— То як справи, шефе? — спитав він. — Я бачив дівулю, гарненька, їй-богу. І здоров'я в них, сільських, залізне.

Дід не відповів.

— Думайте, що хочте, шефе, а я певний — усе сталося так, як описано в книжці, що про неї я вам казав. В усьому винен Василе. Він прочитав детектив і зробив усе достоту, як там. Спробуйте переглянути його бібліотеку і, напевне, знайдете ту книжку. Це ж сучасна молодь, шефе.

— Любий Панаітеску, марно стараєшся, нічого я тобі не скажу. Справа не така проста, як здавалося на перший погляд. Я обіцяв тобі, що доведу її до кінця за три дні, але навряд. У мене є чотири гіпотези, але бракує маленької дрібнички, щоб хоч одна з них підтвердилась. До речі, я забув тебе спитати: скільки ключів замовляла у Джіке Дойна Чумедря?

— Три. І просила зробити так, щоб не відрізнялися від оригіналу.

— Це Джіке сказав чи ти сам вигадав?

— Як можна, шефе? Як можна? Я теж хочу бути з вами відвертим. Занадто ми все ускладнюємо. А коли б ви за три дні впоралися, то й талонів на бензин у нас би чимало лишилося, і преміальна сума була б кругленька. Та що там казати — не щастить мені. Ви не гнівайтеся, шефе, але надто ви поважно до всього ставитесь. Я дав вам роман, там усе чорним по білому написано. А ви хочете по-своєму, отож і бракує вам якоїсь деталі. Думаєте, зловмисне вбивство, а я вже й книжці тій не вірю, я вважаю, був звичайний наїзд — і край. Скоро самі пересвідчитесь.

— Хотілося б повірити тобі, Панаітеску, але не можу. На жаль. Це злочин, і дуже тяжкий. Адже Йоана була вагітна.

Водій засигналив, виглянув у віконце й брутально вилаяв якогось юнака, що перебігав дорогу. А тоді звернувся до Діда:

— Назвіть цю справу в своїх мемуарах так: «Смерть манекена».

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво! — сказав Дід і попросив узяти правіше.

Машина зупинилася біля кав'ярні. Дід уважно поглянув на Панаітеску й спитав:

— Як тобі спало на думку вигадати таку назву?

— Ясно як день, — зрадів шофер, що Дід зацікавився його думкою. — Дівчата — манекенниці, Йоана була манекенницею, у розбитій вітрині стояли манекени, самі бачите, маємо справу тільки з манекенами.

— І Вінченціу мав у шафі манекена.

— Як у шафі?

Дід коротко переповів йому розмову з Евою і додав:

— Блискуча назва, Панаітеску. Даю тобі сто лей. А коли підтвердиться те, про що я зараз подумав, то одержиш усі п'ятсот. А тепер відвези мене, будь ласка, на вулицю Мінодори, до матері Йоани Рареу. А сам швиденько з'їздиш до лабораторії, спитаєш у лейтенанта Продана від мого імені, чи знайшли на розбитій вітрині які сліди. Тоді приїдеш до мене. І ще одне. Попроси лікаря Добреску, криміналіста, нехай дасть мені з їхньої бібліотеки на одну ніч що-небудь про роздвоєння особи. Завтра ми одержимо з Тімішоари докторську дисертацію Камелії Скурту.

— А яка в неї дисертація?

— Розповім тобі іншим разом.

Вони їхали безлюдними вулицями — було вже пізно. На небо виплив місяць, війнуло пахощами весняної землі. Дід стрепенувся.

— Ти знаєш, Панаітеску, мені вже недовго лишилося жити.

— Отакої! Городите казна-що, вибачте на слові!

— Е, ні, любий друже. Я занадто гостро відчуваю весну, мовби мені двадцять років. Це в моєму віці може бути так само фатально, як і благодійно.

— Несерйозна розмова, шефе. І за сорок літ приїлася мені. Стоп, ми вже приїхали.

У глибині двору жовтіло вікно. Крізь шибку було видно полум'я двох свічок.

Мати Йоани Рареу жила в маленькому будиночку — одна кімната й кухня. Тиньк на стінах облупився, стеля змокріла. Усі меблі з кімнати винесено, залишився тільки стіл — на ньому труна з тілом