Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Розділ 8

Заклад містера Памблечука на Головній вулиці нашого міста весь просяк перчано-борошняним духом, як і годиться закладові крамаря, що торгує зерном та насінням. Мені здалося, що він, мабуть, неабиякий щасливець, бо має у своїй крамниці так багато маленьких шухлядок; я не витерпів і заглянув у декотрі з тих, що були нижче, а побачивши там повно перев'язаних пакетиків з рудого паперу, ще подумав, що погожої пори насінню та цибулинкам дуже кортить вирватись із цих темниць і розцвісти на волі.

Розмірковував я над цим раненько-вранці на другий день після приїзду. Попереднього вечора мене зразу послали спати в комірчину у мансарді, де похила покрівля в кутку так низько опускалася до ліжка, що від моїх брів до черепиці було відстані не більше фута. Того ж ранку я завважив своєрідну подібність між насінням і вельветовою тканиною. Містер Памблечук був у вельветових штанях, так само і його прикажчик; і чомусь загальний вигляд і запах вельвету до того відгонили насінням, а вигляд і запах насіння відгонили вельветом, що я ледве чи розрізняв, де одне, а де друге. При цій же нагоді я запримітив, що містер Памблечук, здавалося, тільки й мав клопоту, що дивитись через вулицю на сідляра, котрий провадив свій інтерес у той спосіб, що не опускав погляду з каретника, котрий начебто заробляв на прожиття тим, що, встромивши руки в кишені, споглядав пекаря, котрий, у свою чергу, склавши руки розглядав бакалійника, котрий стояв на порозі й позіхаючи лупив очі на аптекаря. Здавалося, що на всю Головну вулицю самий лише годинникар був заклопотаний ділом: приклавши до ока збільшувальне скло, він скоцюрблено сидів за столиком і не відривався від роботи, чим незмінно привертав увагу роззяв у полотняних одежинах, які юрмились перед його вітриною.

Ми з містером Памблечуком сіли снідати о восьмій годині ранку у вітальні в глибині приміщення, тоді як прикажчик споживав свій кухоль чаю та шматок хліба з маслом, прилаштувавшись на мішку гороху в самій крамниці. У товаристві містера Памблечука я почував себе вкрай погано. Мало, що він поділяв думку моєї сестри, ніби їжа мені вділяється виключно для приборкання плоті й покари духу, мало, що він силкувався дати мені якомога більше шкоринок і якомога менше масла і настільки розбавив молоко теплою водою, що чесніше було б обійтися взагалі без молока,- так ще й уся його розмова зводилась до лічби. Коли я, ввійшовши, чемно побажав йому доброго ранку, він замість відповіді самовдоволено поспитав: «Скільки буде сім на дев'ять, хлопче?» Звідки я міг це знати, заскочений зненацька, в незнайомому домі, і до того ж натщесерце? Я був голодний, але не встиг я й першого кусня проковтнути, як він засипав мене арифметичними прикладами, що їх вистачило аж до кінця сніданку. «Сім додати?», «І чотири?», «І вісім?», «І шість?», «І два?», «І десять?» І отак без кінця. Відповівши на одне запитання, я ледве встигав раз куснути чи піднести ложку до рота, як уже мусив відповідати на подальше; а йому ж самому нічого не треба було відгадувати, він спокійно сидів собі й наминав гарячі булочки з шинкою, як захланний ненажера (коли дозволено мені вжити такий вираз).

З огляду на це все я дуже зрадів, коли вибило десяту, і ми вирушили до міс Гевішем, дарма що я й гадки не мав, як мені поводитись під дахом у цієї леді. За чверть години ми дісталися до будинку міс Гевішем - він був старий, цегляний і похмурий, з усіх боків у іржавих залізних ґратах. Частину вікон замурували, а з тих, які ще дивились на світ, на нижньому поверсі всі були заґратовані. Так само грати обгороджували й подвір'я перед будинком, отож, подзвонивши, ми мусили зачекати, поки хтось вийде відімкнути нам хвіртку. Коли ми там чекали, я заглянув на подвір'я (містер Памблечук і тут спромігся запитати: «І чотирнадцять?», але я вдав, ніби не почув) і побачив, що обік будинку стоїть чимала броварня. У ній ніхто не працював, і видно було, що вона вже довгий час без ужитку.

В одному з вікон піднялася вгору рама, і чийсь дзвінкий голос спитав: «Як зветесь?» На що мій проводар відповів: «Памблечук». Голос тоді сказав: «Правильно», віконце зачинилось, і надвір вийшла молоденька панночка з в'язкою ключів у руці.

- Це Піп,- пояснив містер Памблечук.

- Отже, це - Піп? - перепитала панночка, дуже вродлива й гордовита собою.- Заходь, Піпе.

Містер Памблечук теж хотів увійти в двір, але вона не пропустила його через хвіртку.

- Ви що? - спитала вона.- Бажаєте побачити міс Ге-вішем?

- Якщо міс Гевішем бажає мене побачити…- знічено відповів містер Памблечук.

- Але ж ні,- заперечила дівчинка.- Вона цього не бажає.

Голос її прозвучав так рішуче й категорично, що містер Памблечук, хоч і відчув образу своєї гідності, не знайшовся чим заперечити. Натомість він суворо глянув на мене - наче це я щось йому заподіяв! - і відійшов, докірливо мовивши мені на прощання:

- Гляди ж, хлопче, щоб твоя поведінка була до честі тим, хто виховав тебе власною рукою!

Я трохи побоювався, чи не вернеться він назад, щоб ще спитати через хвіртку: «І шістнадцять?» Але він не вернувся.

Моя юна провідниця замкнула хвіртку, і ми рушили через подвір'я. Воно було вибрукуване й чистеньке, тільки у кожній шпарині між камінням пробивалася трава. Праворуч бігла алейка до броварні; дерев'яні ворота на ній стояли навстіж, і всі двері у броварні теж стояли навстіж, усе порожнє й занехаяне. Холодний вітер здавався тут ще холоднішим, ніж зокола, він гулко завивав, продимаючи броварню наскрізь, як-то завиває вітер серед снастей корабля у відкритому морі.

Помітивши, що я дивлюсь на броварню, дівчинка сказала:

- Ти міг би випити все міцне пиво з цієї броварні, хлопчику, і тобі нічого б не сталося.

- Може, й міг би,- соромливо погодився я.

- Тепер тут і не пробуй варити пиво, хлопчику, однаково вийде кисле. Правда ж?

- Та наче так, міс.

- Хоча ніхто й не збирається пробувати,- додала вона,- бо з цим усім давно скінчено і все тут так і стоятиме, поки не розвалиться. А міцного пива у погребах так багато, що вистачить затопити всю цю резиденцію.