Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

Товариш йо­го - лю­ди­на літ під со­рок - на­сам­пе­ред бив у вічі буй­ним ру­дим во­лос­сям на го­лові, дов­ги­ми роз­куй­овд­же­ни­ми ву­си­ща­ми та не­го­ле­ною бо­ро­дою, що, мов щітка, стир­ча­ла ру­дою ще­ти­ною. Бліде, мов на­ли­те чим, об­лич­чя йо­го бу­ло зібра­не в дрібненькі зморш­ки і сли­ве не ожив­ля­лось мут­ни­ми си­ви­ми очи­ма.

Подорожні щой­но ви­ку­па­лись. Ру­дий роз­гор­тав ще мокрі ву­са, з яких стіка­ла во­да, та застьобу­вав свою без­барв­ну піджа­чи­ну, що враз з та­ки­ми ж пош­ма­то­ва­ни­ми шта­на­ми, за­бу­чавіли­ми кап­ця­ми на бо­су но­гу та за­яло­же­ним каш­ке­том скла­да­ла йо­го мізер­ну одіж.

- А-а! доб­ре!.. - пок­рек­тав ру­дий. - А глянь-но, Сви­ри­де, як во­да піджи­ває!.. - звер­нувсь він до то­ва­ри­ша.

- Десь у вер­хо­вині дощі ви­па­ли, - відповів Сви­рид. - Труд­но нам бу­де, Лу­ко, че­рез Прут пе­ре­хо­пи­тись у Мол­да­ву, бо й Прут, ма­буть, стоїть пов­ний, як по­весні…

- Не жу­рись, ко­за­че! Най тії жу­ряться, що гроші ма­ють… Од­но по­га­но: во­да роз­ли­ває, а в горлі по­су­ха! Але ми за­раз по­ра­ди­мо на се, - ка­зав Лу­ка, при­со­ву­ючи до се­бе чи­ма­лу баньку з ви­ном та при­яз­но всміха­ючись до неї. - Три ока джіну! поміть собі!.. - Лу­ка прик­лав баньку до ро­та і з усмішкою ра­юван­ня на змарніло­му ви­ду по­жад­ли­во по­чав дуд­ли­ти з неї. - А-а! бун джін! [23] Доб­ре ви­но… На, пий!.. Доб­ре ви­но, ка­жу… а бу­ло ко­лись, бра­те мій, що я на та­ке ви­но й не гля­нув би… Угорське, шам­пан бла­го­род­ний, порт­вей­н, бор­до - от мої трун­ки… Бу­ло ко­лись: йо­го бла­го­родіє, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич, дідич подільський, а те­пер… бо­сяв­ка, дідич ринш­то­ку місько­го, ма­тульняк-за­во­ло­ка!.. [24] Дай-но, бра­те, ще джіну… Отак! Ти чо­му не п’єш? Пий, за­ку­шуй; от тобі бринд­за, пе­рець… їж, покіль є що їсти! Е, бу­ло ко­лись… А знаєш, ко­го я зустрів отут у Ре­нях?.. Ні, зро­ду не вга­даєш… Та й як тобі вга­да­ти, ко­ли ти і в вічі її не ба­чив, а ме­не оце два місяці, ли­бонь, як зустрів на ма­тулі?.. Іду я собі по джін оцей до шин­ку, ко­ли ба­чу - стоїть на по­розі мо­ло­ди­ця… Як гля­нув я на неї, так і впізнав відра­зу. Во­на! Ко­хан­ка ко­лиш­ня!.. Змарніла тро­хи, схуд­ла, та ли­шив­ся той стан гнуч­кий, ті очі гли­бокі, що, здається, усе ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в серці від се­бе навіть… Во­на зир­ну­ла на ме­не, та не впізна­ла, ма­буть, бо й не во­рух­ну­лась з місця… Мені ніяко­во бу­ло за­ба­ла­ка­ти до неї, бо, бач… та­ке бу­ло ме­жи на­ми: п’ять літ оце ми­ну­ло, бра­те мій, як я не з баньки круж­ляв, як те­пер, і не з ма­тульня­ка­ми гу­ляв, а в бла­го­родній кум­панії дво­рянській роз­ли­вав ви­на кош­товні, мов во­ду тую… Бо бу­ла, бра­те мій, і зем­ля своя, і двір, і че­ляді пов­но… ска­за­но, дідич… Бу­ло, та збігло, не знать ку­ди поділо­ся… отак, ф’ю-у!.. та й не­ма… Так що ж я мав ка­за­ти? Еге, про дівчи­ну. Са­ме за рік пе­ред тим, як жи­ди заб­ра­ли за довг усе май­но моє, ста­ла в мамєньки моєї за по­коївку дівчи­на од­на. Оця са­ма, що зустрів у Ре­нях… Гар­на бу­ла дівка, та­ка гар­на та свіжа, що ме­не, бу­ло, аж ко­ло сер­ця за­пе­че, як гля­ну на неї… А гор­да та пиш­на, й не прис­ту­пай!.. Я ко­лись до неї - а во­на як сту­со­не ме­не в гру­ди!.. Ме­не - дво­ря­ни­на!.. Ще й відпра­ви­тись хотіла, та ма­ти не пус­ти­ла. Че­кай же, ду­маю собі, зав­зя­лась ти, завізьмусь і я… Роз­сер­див­ся спер­шу… та­кий ли­хий та сер­ди­тий, що й не прис­ту­пай… Ли­ше гри­маю на дівку. А далі, бра­те мій, по­ти­хенько, по­ма­ленько по­чав я укоську­вать її… То сло­вом щи­рим обізву­ся, то гос­тин­ця при­ве­зу… От моя дівчи­на й за­ли­ши­ла бри­ка­ти­ся… Кру­тив я, вертів я, мов ту ри­бу на гач­ку во­див, по­ки не діп’яв сво­го… І жив я отак, бра­те мій, мов у раю, щось з півро­ку… Тут тобі бен­кет без­пе­рес­тан­ку, день у день, кум­панія гар­на, ви­но, аж шу­мить, ллється, кар­ти, роз­коші всякі… а тут дівчи­на при­гор­тає, ду­шу ви­вер­тає своїми очи­ма гли­бо­ки­ми та синіми, мов мо­ре в го­ди­ну… Дай-но, бра­те, джіну! Х-хе! бун джін!.. Не­дов­го я ра­ював стак. Поміти­ла мамєнька моя покійни­ця, що по­га­но з дівкою, по­ра­ди­лись ми - й відпра­ви­ли її… А тут не­за­ба­ром поп­ро­да­ли усе доб­ро моє за довг, мамєнька по­мер­ла, то­ва­риші відцу­ра­лись, і ли­шивсь я оден як па­лець, без гро­шей, без за­хис­ту… Е, що я бре­шу? без за­хис­ту! За­хист був: від шин­ку до шин­ку, від Сру­ля до Мош­ка - скрізь своя ха­та, скрізь свої лю­ди!.. Нап’юся гар­но, висп­люсь ще кра­ще: рівчак під бо­ки, камінь під го­ло­ву, не­бом за­гор­ну­ся - сплю, всі ми­най­те йо­го сіятельство, па­на ма­тульня­ка, діди­ча місько­го ринш­то­ку!.. Приїзди, Сви­ри­де, в гості: прий­му те­бе у власній гос­поді так, що й не здя­куєшся!.. А ти чо­го си­диш сум­ний та, мов сич той, на­пи­жив­ся?.. Пий та не жу­рись! Най тії жу­ряться, що по дві со­роч­ки ма­ють, а хто має од­ну - кинь ли­хом об зем­лю та пий, по­ки й ос­танньої не поз­бу­деш­ся!..

- Чого я сум­ний, пи­таєш? - обізвав­ся Сви­рид. - Так мені чо­гось жур­но нині… Змо­ви­лись ми з то­бою на Мол­да­ву по­да­тись, по­шу­ка­ти долі за кор­до­ном… Та вви­жається мені, що не вто­пи­мо ми ли­ха в річці, пе­реп­ли­ва­ючи, не за­гу­би­мо йо­го й у плав­нях, пе­ре­хо­ву­ючись… Скрізь нам, бур­ла­кам, од­на­ко­во… Чо­ти­ри ро­ки блу­каю я по Бес­са­рабії, га­да­ючи втек­ти від ли­ха, що за­ли­шив на Вкраїні, а ніяк не мо­жу… Я від не­долі - а во­на за мною. Піду тихіше - біда ме­не на­же­не; піду швид­ше - сам біду до­же­ну… Що з то­го, що я бур­ла­кую, гірко пра­цю­ючи? Що я маю з то­го?.. Свя­та го­лиз­на, та й годі!.. У дру­гих хоч ро­ди­на є, втіха якась у житті, а си­ро­та - мов те по­ко­ти­по­ле, що вітер же­не по сте­пу, відірвав­ши від корінця… Зійшло ко­лись і для ме­не со­неч­ко, та заздрісно ста­ло дру­гим - і зас­ту­пи­ли…

- Чудна ти лю­ди­на, Сви­ри­де! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Шу­каєш щас­тя по всьому світу ши­ро­ко­му, а во­но тут, у цій баньці пи­ка­тенькій на дні спо­чи­ває…

- Зазирав я ту­ди аж на дно са­ме, а не знай­шов своєї долі, не вто­пив там і ли­ха сво­го… Ко­лись і я був щас­ли­вий, ко­лись і до ме­не до­ля всміха­ла­ся… - ка­зав Сви­рид на­че до се­бе, підпер­ши го­ло­ву до­ло­ня­ми. - Як те­пер ба­чу я до­лю свою: стан гнуч­кий діво­чий, очиці сині, аж чорні ча­сом… за