Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

Едді подивився на щелепу, і його очі повільно розширилися. На її древніх вигинах і зловісних зубах танцювали помаранчеві відблиски полум’я.

– Велемовного Демона? Ти маєш на увазі цю штуку?

– Ні, – сказав він. – Так. І те, і те водночас. Слухай, і ти зрозумієш.

Стрілець розповів їм про нелюдські стогони, що лунали в погребі з-під землі, про струмок піску, що його він побачив між двома старовинними блоками, з яких була складена стіна льоху. Розказав про те, як підходив до отвору, що розширювався в стіні, а Джейк кричав йому «Піднімайтеся!».

Роланд наказав демону говорити… і демон заговорив – голосом Еллі, жінки зі шрамом на лобі, жінки, що тримала бар у Таллі. «Не поспішай, іди повільно повз Буєраки, стрільцю. Поки ти мандруєш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в кишені».

– Буєраки? – вражено cпитала Сюзанна.

– Так. – Роланд пильно поглянув на неї. – Тобі це слово щось каже, так?

– Так… і ні.

Вона говорила дуже неохоче. Частково, здогадався Роланд, це пояснювалося простим небажанням говорити про речі, які завдавали їй болю. Але він думав, що в основі лежало бажання Сюзанни не робити ще більшої плутанини там, де вона вже є: вона не хотіла казати більше, ніж насправді знала. Він захоплювався цим. Він захоплювався нею.

– Розкажи тільки те, в чому впевнена, – попросив Роланд. – Не більше.

– Добре. Буєраки – це місце, про яке знала Детта Волкер. Вона думала про нього. Це жаргонне слівце, підслухане з розмов дорослих, коли вони сиділи на ґанку, дудлячи пиво, й згадували минуле. Воно означає недобре місце чи місце, куди викидають різний непотріб, або те й те разом. Було щось таке в цих Буєраках – в самій ідеї Буєраків, – що притягувало Детту. Що саме – не питайте, бо, можливо, я колись це знала, а потім забула. А згадувати не хочу.

Детта вкрала в моєї Синьої Тітки порцелянову тарілку (ту, що мої батьки подарували їй на весілля) і віднесла її до Буєраків, своїх Буєраків, щоб там розбити. То був гравійний кар’єр, куди скидали сміття. Сміттєзвалище. Пізніше вона часом зваблювала хлопців у придорожніх закусочних.

Сюзанна схилила голову. Її губи стислися у вузеньку смужку. Але за мить вона знову підвела очі й продовжила розповідь.

– Білих хлопців. А коли вони відводили її до своїх автомобілів на стоянці, то вона спочатку розпалювала їх, а потім тікала. Ці стоянки… вони теж були Буєраками. Небезпечна гра, але вона була досить молода, моторна й досить зла, щоб грати в цю гру, відриваючись на повну котушку. Ще пізніше, в Нью-Йорку, вона робила вилазки в магазини й крала різний крам… ну ви знаєте. Обидва знаєте. Завжди лише дорогі магазини – «Мейсі», «Ґімбел», «Блумінґдейл» – і красти дрібнички. Готуючись до таких веселощів, вона думала: «Піду сьодні в Буєраки. Поцуплю пару витребеньок для білих. Щось таке особливе стирю і розтрощу на фіг».

Сюзанна замовкла, дивлячись на вогонь. Її губи тремтіли. Коли вона знову роззирнулася, Роланд побачив, що в її очах стоять сльози.

– Я плачу, але нехай це не вводить вас в оману. Я пам’ятаю, як робила всі ці речі, і пам’ятаю, що це давало мені насолоду. Здається, я плачу тому, що знаю: якби все склалося інакше, я б робила це знову і знову.

Схоже, до Роланда частково повернулася його колишня незворушність, його моторошна рівновага.

– У моєму краї є таке прислів’я, Сюзанно: мудрий злодій завжди при грошах.

– Не бачу нічого мудрого в тому, аби красти біжутерію, – відрізала вона.

– А тебе хоч раз упіймали?

– Ні…

Він розвів руками, жестом промовляючи: отож-бо й воно.

– То для Детти Волкер Буєраки були недобрими місцями? – спитав Едді. – Так? Бо я відчуваю, що тут щось не те.

– Поганими і добрими водночас. То були осередки сили, місця, де вона… поновлювала сили, мабуть, можна так це назвати… але також то були втрачені місця. Проте все це не стосується Роландового хлопчика-примари, чи не так?

– Можливо, що й так, – відповів Роланд. – Бачте, в моєму світі теж були Буєраки. Для нас це слово також було жаргонним, і значення у них дуже подібні.

– А що воно означало для тебе й твоїх друзів? – спитав Едді.

– Значення трохи різнилося залежно від місця й ситуації. Могло означати помийну яму. Будинок розпусти чи місце, куди чоловіки приходили грати в азартні ігри чи пожувати чортового зілля. Але найпоширеніше з відомих мені значень водночас найпростіше.

Він подивився на них обох.

– Буєраки – це місце, де панує скорбота, – сказав він. – Буєраки – це спустошена земля.

Цього разу дров у вогонь підкинула Сюзанна. Стара Матінка на півдні палала яскравим світлом і не мерехтіла. Ще зі школи Сюзанна знала, що це означає: то планета, а не зірка. «Венера? – подумала вона. – Чи та сонячна система, до якої належить цей світ, інакша, як і все навколо?»

На неї знову накотило відчуття нереальності – відчуття, що все це, напевно, лише сон.

– Продовжуй, – сказала вона. – Що було після того, як голос попередив тебе про Буєраки й хлопчика?

– Я просунув руку в дірку, звідки сипався пісок… мене навчили робити так, якщо станеться щось подібне. І видобув звідти щелепу… та не цю. Та щелепа, яку я витяг зі стіни на придорожній станції, була набагато більшою. Я майже не маю сумнівів у тому, що вона належала комусь із Великих Древніх.

– А що сталося з тією? – тихо cпитала Сюзанна.

– Одного вечора я дав її хлопчикові, – сказав Роланд. Вогонь забарвив його щоки в жовтогарячі тони. На обличчі танцювали тіні. – Для захисту, як талісман. А потім зрозумів, що вона відслужила своє, і викинув її геть.

– А чия ж тоді щелепа в тебе в руках, Роланде? – спитав Едді.

Роланд підняв кістку вгору, довго й задумливо її роздивлявся, а тоді впустив на коліна.

– Пізніше, після Джейка… коли він помер… я наздогнав чоловіка, на якого полював.

– Волтера, – сказала Сюзанна.

– Так. Ми побалакали. Я і він… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню років, якщо не більше. Від нього не лишилося нічого, крім кісток, що саме по собі відповідало ситуації, бо ми розмовляли в місці для кісток.

– Ого, мабуть, балачка