Читати книгу - "Необхідні речі"

– Та ну! – вигукнув Норріс. – Ти з ним поговори, Алане, окей?

– Не можу. У мене наступного тижня нарада з виборними стосовно закупівель.

– Він мене вже й так ненавидить, – хворобливо промовив Норріс. – Я ж знаю.

– Бастер ненавидить усіх, окрім дружини й мами, – пояснив Алан, – і то щодо дружини я не впевнений. Але факт лишається фактом: я його попереджав разів п’ять минулого місяця про паркування на нашому єдиному місці для людей з інвалідністю, а тепер хочу підперти слова ділом.

– Та ти так мене з роботи попреш, а не підіпреш. Алане, це реально кінчено, я серйозно. – Норріс Ріджвік мав вигляд ніби з реклами книжки «Коли погані речі трапляються з хорошими людьми»[28].

– Розслабся, – сказав Алан. – Почепиш йому на лобове штраф на п’ять доларів. Він підійде до мене й скаже, щоб я тебе звільнив.

Норріс застогнав.

– Я відмовлю. Тоді він скаже мені порвати штрафну квитанцію. І на це я також відмовлю. А тоді, завтра в обід, коли він трохи перепіниться через те, я змилуюся. І коли в нас буде наступна нарада щодо закупівель, він мені буде винен.

– Ага, а мені він що буде винен?

– Норрісе, ти хочеш новий пульсуючий радар чи ні?

– Ну…

– А новий факс? Ми ж уже майже два роки говоримо про те, що нам потрібна нова факс-машина.

«Так! – фальшиво скрикнув радісний голос у нього в голові – Ти почав говорити про нього ще коли Енні з Тоддом були живі, Алане! Ти не забув? Не забув, коли вони були живі?»

– Ну, думаю… – промовив Норріс. Він потягнувся по блокнот штрафних квитанцій із сумом і покірністю на обличчі.

– Ти хороший чоловік, – сказав Алан із сердечністю, якої не відчував. – Я трохи побуду в себе в кабінеті.

Він зачинив двері й набрав Поллі.

– Алло? – озвалася вона, і він одразу зрозумів, що не розповідатиме їй про депресію, яка охопила його з такою гладенькою повнотою.

Сьогодні в Поллі своїх проблем удосталь. Йому вистачило того одного слова, щоб зрозуміти, як вона почувається. Звуки «л» в «алло» були трохи невиразні. Таке трапляється лише тоді, коли вона приймає пігулку перкодану або й не одну, а його вона приймає лише коли болить дуже сильно. Хоч вона й ніколи не говорить цього прямо, Алан підозрює, що Поллі живе зі страхом, що одного разу «перк» перестане допомагати.

– Як ти, красуне? – запитав він, відкидаючись у кріслі й прикриваючи очі долонями.

Аспірин не особливо допоміг голові. «Можливо, варто попросити в неї трохи “перку”», – подумав він.

– У мене все добре. – Він чув, як обережно вона говорить, переходить від одного слова до іншого, ніби по камінцях перетинає потічок. – А ти? Якийсь змучений у тебе голос.

– Та адвокати вічно вимотують. – Він відклав думку про те, щоб зайти побачитися з нею. Вона скаже: «Звісно, Алане», й буде рада його бачити, майже така ж рада, як і він від зустрічі з нею, але це обтяжить її ще більше, ніж їй сьогодні треба. – Думаю, я просто піду додому й одразу ляжу спати. Не проти, якщо я не заскочу сьогодні?

– Ні, золото, насправді навіть краще буде, якщо не заходитимеш.

– Дуже зле сьогодні?

– Бувало й гірше, – обережно вимовила Поллі.

– Я не про це питав.

– Не дуже зле, ні.

«Твій же голос виказує, що ти брешеш, кохана», – подумав він.

– Добре. А що там з тією ультразвуковою терапією, про яку ти розповідала? Щось дізналася?

– Ну, було б добре, якби я могла собі дозволити півтора місяця в лікарні «Мейо», раптом пощастить. Але я не маю як. І не кажи, що ти маєш таку змогу, Алане, бо я вже трохи змучилася називати тебе брехуном.

– Я думав, ти казала про Бостонську лікарню…

– Наступного року, – пояснила Поллі. – Вони запустять клініку з ультразвуковою терапією наступного року. Напевно.

Якусь мить повисла тиша, і він уже був хотів попрощатися, але знову заговорила вона. Цього разу голос звучав трохи веселіше.

– Зранку заходила в новий магазин. Попросила Нетті спекти торт і прихопила його з собою. Чиста ворохобниця, звісно, – поважні пані ж не носять випічку на відкриття. Це ж, можна сказати, на камені висічено.

– І як? Що там продається?

– Та всього потрохи. Якби притиснули до стіни, я б сказала, що це крамниця рідкісних і колекційних дрібниць, але насправді тут важко дати якесь визначення. Треба самому дивитися.

– З власником познайомилася?

– Містер Ліленд Ґонт з Акрона, Огайо, – розповіла Поллі, і лише тепер Алан дійсно почув якийсь натяк на усмішку в її голосі. – Він буде таким собі предметом обожнювання для елітки Касл-Рока цього року – ну я так передбачаю принаймні.

– А ти що про нього думаєш?

Коли Поллі знов заговорила, усмішка в голосі проявилася ще більше.

– Ну, Алане, скажу чесно: ти моє золото, і, сподіваюся, я твоє, але…

– Ти – моє, – промовив він. Головний біль трохи відступав. Він сумнівався, що це завдяки дивовижному аспірину Норріса Ріджвіка.

– …але від нього і моє серденько побігло стриб-скоком. А бачив би ти Розалі з Нетті, коли вони повернулися…

– Нетті? – Він зняв ноги зі столу й сів рівно. – Нетті ж власної тіні страхається!

– Ага. Та оскільки Розалі переконала її сходити з нею – ти ж знаєш, та бідося нікуди сама не піде, – я запитала Нетті, що вона думає про містера Ґонта після того, як прийшла вдень додому. Алане, її бідні старі очі просто загорілися, туман у них розійшовся. «У нього є карнавальне скло! – говорила вона. – Дуже гарне карнавальне скло! Він навіть запросив мене зайти завтра й подивитися ще на інші!» Здається, це вперше за чотири роки вона стільки проговорила. Ну я їй і сказала, чи ж це не мило, Нетті? А вона: «Так, а знаєте що?» Я, звісно, запитала що, і Нетті відповіла: «А я, мабуть, і піду!»

Алан розсміявся, голосно й щиро.

– Якщо вже Нетті йде до нього в гості охоче й без якоїсь duenna[29], думаю, й мені варто піти подивитися. Чоловік, напевно, дуже приємний.

– Ну, знаєш, що смішно – він не гарний, принаймні не такий, як гарними бувають актори, але в нього просто прекрасні каштанові очі. Це така окраса його обличчя.

– Ну, ви дивіться, пані, – гаркотнув Алан. – Мій мускул ревнощів починає смикатися.

Вона трішки посміялася.

– Не думаю, що тобі варто хвилюватися. Але є ще одне.

– Що ще?

– Розалі розповідала, що туди заходила Вілма Джерзик, поки Нетті була там.

– Щось сталося?