Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

У Північній Африці було винятково жарко. Джу­льєтта примружилася крізь скельця сонцезахисних окулярів, намагаючись не загубити невеличку фігурку, що квапливо пробиралася крізь юрбу попереду неї.

— Поквапся,— кинула мадам Ко,— ти мене загу­биш.

— Навіть і не сподівайтеся,— спокійно відповіла Джульєтта.

Мадам Ко просто намагалася відволікти її розмо­вами. А того, що відволікало, і так уже було чимало. Навколо звисали низки золотих прикрас, проходи закривали туніські килими на дерев’яних рамах — ідеальне прикриття для вбивці. Місцеві жителі про­ходили дуже близько, аби роздивитися привабливу жінку, і дорога була дуже зрадливою — один невір­ний крок, і можна було впасти або вивихнути ногу.

Джульєтта автоматично обробляла цю інформа­цію та корегувала свої дії. Рішуче відсунула рукою підлітка, що з посмішкою кинувся до неї, перестриб­нула через маслянисту калюжу, що сяяла всіма ко­льорами райдуги, і завернула за мадам Ко в інший ряд безкінечного лабіринту базару.

Раптом перед нею вискочив чоловік. Один із тор­говців.

— У мене чудові килими,— сказав він поганою французькою,— Ходи зі мною. Я покажу!

Мадам Ко не зупинилася. Джульєтта рішуче піш­ла за нею, але чоловік перегородив дорогу.

— Ні, дякую. Я не цікавлюся. Я живу на вулиці.

— Дуже смішно, мадемуазель. Ти кажеш гарні жарти. Ходи зі мною і подивись на килими Ахмеда.

На них почали звертати увагу. Люди оберталися в їхній бік, немов ніздрі велетенського організму. Мадам Ко ішла собі далі. Іще мить, і дівчина її загу­бить.

— Я сказала, ні. Відійдіть, містере продавець килимів. Не змушуйте мене піднімати руку.

Тунісець не звик, щоб жінки віддавали йому накази, до того ж, на нього дивилися друзі.

— Маю гарну пропозицію,— продовжив він, показуючи на свої товари.— Найкращі килими у Сфаксі. Джульєтта кинулася в один бік, але натовп пере­крив їй шлях.

І тоді Джульєтта втратила будь-яке співчуття до Ахмеда. Досі він був просто невинним місцевим тор­говцем, що трапився не в тому місці та не в той час. Але зараз...

— Ходімо,— сказав чоловік і обхопив білявку за талію. Навіть не підозрюючи, що ця думка аж ніяк не очолювала рейтинг його найкращих ідей.

— Помилка, чоловіче!

Не встиг Ахмед і оком змигнути, як його вже за­горнули в килим, а дівчина зникла. Ніхто навіть не зрозумів, що відбулося, доки не передивилися запис, якого зробив на свій телефон Камал, торговець ку­рятиною. Уповільнений режим дозволив розгледіти, як євразійка схопила Ахмеда за шию і за пасок і ки­нула на гору килимів. Один із торговців золотом пригадав, що бачив такий прийом на якомусь чемпі­онаті з єдиноборств. Усі так реготали, що кілька осіб мало не вмерли від зневоднювання. Це найкумедні­ший випадок за весь рік. Відеоролик виграв приз на туніській версії «Найкумедніших відео». Через три тижні Ахмед переїхав до Єгипту.

Повернімося до Джульєтти. Майбутній охоро­нець побігла по проходу, як спринтер, огинаючи торговців на своєму шляху. Відійти далеко мадам Ко не могла. А завдання потрібно було виконати до кінця. Джульєтта сердилася сама на себе. Саме про це і попереджав її брат.

— Стережися мадам Ко,— порадив їй Батлер.— Ти навіть уявити не можеш, що вона приготує тобі на випробування. Я чув, що одного разу вона навіть налякала стадо слонів, аби відволікти учня.

Ні в чому не можна було бути певним. Того тор­говця килимами могла найняти мадам Ко, але він міг бути і простодушним цивільним, що вирішив сунути свого носа туди, куди не слід.

Прохід звузився, просуватися тепер можна було лише по одному. Одяг висів стінами заввишки з лю­дину. Куди не глянь — усюди парували від спеки гу­три та абайї.

Джульєтта пригнулася і перебігла на інший ряд, обігнула покупців. Із-під ніг кинулися в різні боки прив’язані на мотузки індички.

Раптом вона опинилася на відкритому місці. Неве­личкий майданчик, оточений триповерховими будин­ками. На балконах сиділи чоловіки і курили кальян. Під ногами була безцінна мозаїка, що відтворювала сцену в римських банях.

У центрі майдану лежала мадам Ко, підігнувши коліна до підборіддя. Над нею схилилися троє чоло­віків. На місцевих торговців вони були не схожі. Усі троє були в чорних костюмах і наносили удари з точ­ністю і вправністю професіоналів. Це не екзамен. Вони дійсно намагалися вбити сенсея. Зброї у Джульєтти не було — таке вже правило. Приїхати до африканської країни зі зброєю означа­ло автоматично отримати довічне ув’язнення. На щастя, у агресорів зброї, здається, також не було, хоча для такої роботи їм вистачило б і кулаків із но­гами.

Щоб вижити, тут потрібно було імпровізувати. Нападати відкрито не мало ніякого сенсу. Якщо ці троє подолали мадам Ко, то у відкритому бою вона проти них не встоїть. Час вигадати щось неортодок­сальне.

Джульєтта на бігу підстрибнула і вхопилася за мо­тузок, на якому висів одяг. Кільце, до якого був при­в’язаний мотузок, секунду опиралося, а потім виско­чило зі стіни. За нею потягся шлейф килимів і хусток. Джульєтта завернула ліворуч, наскільки дозволяла довжина мотузки, а потім обернулася до чоловіків.

— Гей, хлопці! — крикнула вона. І не через брава­ду, а тому що так легше зробити те, що вона хотіла.

Чоловіки як один підняли голови, і тут обличчя їм заліпило мокрою верблюжою вовною. За мить їх уже огорнули килими й накидки, а шиї перехопив нейлоновий шнур. І секунди не минуло, як всі троє вже лежали на землі. І Джульєтта, натиснувши кож­ному на особливу точку на шиї, переконалася, що вони не скоро підведуться.

— Мадам Ко! — крикнула вона, розкидаючи купу одягу. Жінка лежала і здригалася. На ній була сукня оливкового кольору, обличчя прикривала проста хустина.

Джульєтта допомогла їй підвестися на ноги.

— Ви бачили, мадам? Як я обдурила цих негідни­ків. Б’юся об заклад, вони такого ще не бачили. Імп­ровізація. Батлер завжди казав, що це найголовні­ше. Знаєте, мені здається, що їх відволікли мої тіні для повік. Мерехтливий зелений. Ніколи не під­водить...

Джульєтта замовкла, бо до горла їй притисли ножа. І приставила його мадам Ко, яка, власне, була зовсім не мадам Ко, а якась інша східна жінка в олив­ковій сукні. Приманка.

— Три трупи,— сказала жінка.