Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур"

Рано я пораділа. Ми хоч і не пішли до Лортона, та в столицю Клод мене все ж витягнув. І звісно ж, поява реї Лайонкорт в компанії володаря Темного лісу одразу ж привернула увагу містян. Люди шепотілися, менш виховані тицяли в нас пальцями, дехто навіть жартики відпускав, щоправда тихо, щоб ми не почули. Але важко не здогадатися, про що йшла мова дивлячись на вирази їхніх облич. Хтиві жартики, готова поклястися.

— Звернеш на це увагу і будуть ще більше патякати, — тихо сказав Клод, щоб почула лише я.

— А якщо проковтну — втрачу залишки репутації, — невдоволено відповідала, стримуючи маску байдужості на обличчі.

Втім, якось зупинити все це безглуздя і плітки я не знала як. Людям лише привід дай і вони обсмоктуватимуть події ще декілька тижнів. Навряд люди в цій реальності сильно відрізняються від мого світу.

— Доведеться потерпіти, — Клод приклеїв на обличчя співчутливий вираз і дивлячись на нього збоку, складалося враження, що він надто турботливий. Лицемір проклятий! 

Я промовчала. Врешті решт, ми прийшли по сукні, а не пішли до Лортона, мене це цілком влаштовувало. Ще більше мене влаштувало б, якби знайшовся вихід з моєї ситуації. Наприклад, повернення додому. Я боялась навіть думати про рідні стіни, про свій світ, щоб емоції не заволоділи мною. Себе знала добре і розуміла, що істерика від потрапляння в книжкову героїню обов'язково буде. Це зараз я спокійна, намагаючись борсатись, як жаба у глечику з вершками, але ж настане час, коли мене накриє з головою. Так завжди було в стресових ситуаціях, не думаю, що ця стане виключенням.

— Ательє рея Щорга, — прокоментував Клод, коли ми підійшли до невеличкої будівлі. — Найкраще ательє в столиці. Нам підійде.

— Навіщо взагалі ательє? Чому б не купити декілька готових суконь і не повернутися назад?

Я відверто не розуміла цієї логіки. Коли читала книжки, ніхто з авторів не пояснював навіщо взагалі герої звертаються тільки до кравців? Чому не можна придбати готове? 

— Тому що я можу собі це дозволити, — Клод усміхнувся м'яко та ввічливо. Зараза брехлива! Я знала, що він насправді зовсім не такий люб'язний та милий!

— І все? А дозволити собі купити готове ви не можете, рею Клоде?

— Можемо і готових взяти, якщо хочеш. Але для балу нам потрібне найкраще і таке, якого немає ні в кого.

Опрацювання інформації, опрацювання інформації…Клянусь, я думала на моєму обличчі і в очах біжить стрічка з таким текстом, бо я застигла від здивування. Бал? Клод сказав бал? Який ще в біса бал?! Не було ніяких розмов про це, а тут раптом новина на голову впала. 

— Який бал? — запитала щиро дивуючись і трохи обурено. 

— В честь заручин Лортона і Сандри, звісно. В мене навіть запрошення є!

Я звісно була за нього рада, але не дуже. Він потягне мене на цей проклятущий бал навіть силоміць, не треба й до ворожки ходити, щоб це зрозуміти. Угода ж, трясця! Подібний захід точно не обійдеться без моєї присутності.

— І коли він? — це не означає, що я змирилася з необхідністю побувати знову в палаці, але принаймні треба знати, до чого готуватись. 

— За тиждень.

О, просто чарівно! Кіро, в тебе є рівно сім днів щоб знайти спосіб втекти, якщо не хочеш красуватися поряд з Клодом прикрасою на балу. А якщо не зможеш втекти, то хоча б впевнитись, що вміння танцювати від Мелісандри ти все ж успадкувала. Бо наступиш на ногу Темному і будеш потім виправдовуватись, чому забула, як рухатись. Прекрасно! Простой неймовірно!

— Правда чудова новина? — Клод знущався, я бачила це в його очах.

— Неперевершена, — прогарчала крізь зуби. — Я зараз ще й пританцьовувати буду від радощів.

— Ну навіщо ж так демонстративно? 

— А чому ні? Ще більшою дурепою я вже не можу виглядати.

Клод рушив до ательє і мені нічого не залишалось, як піти за ним. Проклятий світ. Проклятий Клод. Проклятий Лортон. Проклятий бісів автор! Чому я взагалі потрапила в це лай… в цю халепу?!

— Прошу, — Темний ввічливо притримав переді мною двері, щоб я могла увійти. Манери має. Якби ще й не був таким паскудником насправді, можна було б і закохатись.

— Дякую, — буркнула невесело і увійшла всередину.

Що сказати? Я очікувала більшого. Чомусь читаючи книжки, ніколи не замислювалась над інтер'єрами їхніх магазинів, таверн чи отаких швейних майстерень. Думала завжди, що вони виглядають схожими на картинки в інтернеті, якщо автор не описував їх, як брудне, злачне місце. Але дивлячись на пусті дерев'яні стіни, на відсутність диванів чи крісел, на затерту дерев'яну підлогу я розуміла, що сильно помилялась. В цьому ательє був лише письмовий стіл, декілька вазонів з квітами і постамент, на якому знімають заміри. Все! Жодних тобі килимків, столиків з тацями, на яких лежать фрукти чи тістечка для гостей, ніяких горняток і чайників з чаєм. Лише на вікнах красувались вишиті фіранки. 

— Добрий день, рею! — Клод сама ввічливість. Його обличчя торкнулась мила, доброзичлива усмішка.

З комори, чи що вона там за дверима було, вийшов немолодий чоловік. За товстими окулярами сяяли привітно карі очі. Він здавався непоганою людиною, але біс знає, що там насправді ховається за цим добродушним поглядом.