Читати книгу - "Як (не) закохатися в дракона. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Ми вже втретє зустрічались з Норбертом в будинку Беллерів, тільки цього разу я не мала настрою ані жартувати, ані огризатися. Не було бажання навіть розмовляти. Всю ніч я не спала, намагаючись продумати план втечі, але нічого розумного так і не вигадала. Постійно впиралась в усвідомлення того, що батько просто не дозволить мені це зробити. Він… Завжди був надто суворим, вважав, що принцеса повинна віддати своє життя державі.

Тож, на думку мого тата, корисність мого шлюбу з Полом Девісом мала стати для мене вирішальним аргументом. Після такої заяви я не мала права навіть говорити про які-небудь почуття. Адже королю потрібен голос Девісів в раді!

А я – просто плата за цей голос.

– Ти сьогодні якась невесела, – відзначив Норберт хвилин через п’ять мовчазного сидіння за столом. – Не огризаєшся, не намагаєшся мене проклясти. Дуже дивно. Щось сталось, принцеско?

– Нічого, – глухо озвалась я. – Гаразд. Давай я тобі розкажу про те, як потрібно поводитись на Весняному Балу. Отже, ти маєш прибути туди…

– Щось сталось.

Він простягнув руку і накрив своєю долонею мою. Я спробувала відсунутись, але Норберт був наполегливим і дивився на мене так, мов я мала здатись йому в полон після першого ж доторку.

– Що таке? – хрипко спитала я. – Чому ти так мене тримаєш?

– Намагаюсь зазирнути тобі в очі, – озвався хлопець. – Думаю, як скоро ти погодишся все-таки розповісти мені правду, що у тебе трапилось.

– Нічого не…

– Правду.

– Все виявилось марно, – зітхнула я. – Батько сказав, що не дотримається свого слова. Так, бал я проведу без Девіса, але він хоче видати мене за нього заміж за будь-яких умов. Я вже всі варіанти перебрала, але все одно не знаю, як позбутись того щастя.

– Невже ти настільки не хочеш заміж, принцеско?

– За Девіса?! – обурено вигукнула я. – Та він же просто огидний! Ні. Я не хочу мати з ним взагалі нічого спільного.

– Навіть так…

– Звісно. Пам’ятаєш охоронця, який кинув в тебе колючку?

Норберт кивнув.

– Ну от, цей охоронець працює на друга Девісового батька. Вони та всі… Однакові. Атмосфера розбещеності та самовпевненості…

Я чекала, що Норберт намагатиметься мене вколоти, та в його погляді, здається, спалахнуло справжнє співчуття. Він погладив мене по руці, а тоді промовив:

– Але ж твої подруги наче нормальні, чи не так? Меліса та Аліса. Я не надто багато спілкувався з ними, але вони видались цілком хорошими дівчатами, хоча теж альсорійські аристократки.

– Ой, не плутай грішне з праведним! – хитнула головою я. – Меліса та Аліса з шанованого давнього роду, але вони не мають титулу. Не графині чи герцогині. Тож вони й не мусили відповідати ось цим всім дурним традиціям… Сім’ї поза межами аристократичного кола давно вже дотримуються інших правил. У них доньки виходять заміж за кого хочуть, а права жінки уже майже зрівнялись з правами чоловіка! От тільки цього навіть близько нема у аристократів. Тож народитись в сім’ї аристократа це все одно що приректи себе на існування в статусі раби. Спочатку свого батька, потім – свого чоловіка, ким би він не був.

Норберт довго мовчав. Тоді промовив:

– У нас, драконів, не так.

– Що ж, тоді я рада за ваших жінок, – промовила я. – Знаєш… Може, і не варто це все, – за ніч від втоми я геть розгубила свій бойовий настрій. – Я справді дарма пробувала опиратись батькові. Тож я звільняю тебе від клятви, Норберте. Нащо навчати тебе танцям, шити тобі камзол та розповідати про етикет, якщо це відтермінування лише на кілька днів?

Краще мені просто не прийти на той бал, а одразу ж втекти. Можливо, зможу так отримати хоч якусь фору, а потім мене все одно кинуться шукати. Батько просто так мене в спокої не залишить, поки не видасть заміж за свого клятого Девіса.

Напевне, моє бажання було настільки щирим, що вогняний браслет на зап’ястку знову проявився. Я зиркнула на нього, на це свідчення нашого зв’язку, та струснула рукою, скидаючи прикрасу, а разом з нею – і клятву.

– Ти вільний, Норберте, – зітхнула я. – Ти нічого більше мені не винен. Не варто було навіть починати…

– Зажди, – Норберт схопився на ноги.

Я навіть не зрозуміла, що це він робить. Хлопець раптом міцно обійняв мене за талію, підтягнув до себе впритул і… Поцілував.

Так, я, ясна річ, зовсім не чекала цілунку. Яке там! Навіть перестала переживати про наше вчорашнє зближення. Аж ось… Мене немов зсередини наповнило вогнем, тепло палахкотіло у грудях та повільно розповсюджувалось всім тілом. Він… Зробив це. Справді.

Норберт відсторонився від мене, коли почало бракнути повітря, зазирнув в очі і промовив:

– Знаєш, принцеско, мене не треба вчити танцям, я й так досить непогано танцюю. І етикет добре знаю. Мені просто подобалось тебе дражнити. Але тепер бачу, що в тебе й так проблем вистачає. Я прийду на Весняний Бал. Будемо на ньому разом. А потім вигадаємо, що робити з твоїм батьком.

Я вражено відсахнулась від нього. Торкнулась своїх губ. Норберт же усміхнувся і промовив: