Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Але мені не дали такої можливості. Варто було тільки визирнути з намету, як поряд з'являвся чоловік у чорному. Він покликав одного з воїнів і кивнув на стос ганчір'я в моїй руці, коротко наказав:

- Займися цим!

- Я сама! - запротестовала відчайдушно, мотаючи в сторони і руками, і головою. Бракувало, щоб через мене у людей клопоту побільшало. Ніхто не любить робити чужої роботи.

Але мене, природньо, ніхто не послухав. Воїн обережно взяв з рук речі і мовчки пішов.

Зло подивилась на Чорного. Ох, і не подобається він мені! До чого ж неприємний тип, незважаючи на свою карколомну зовнішність.

Коли близько підходить, мене прямо хвилею змиває, дихання збивається, серце пускається в шалений танець, слух різко губиться, здатність до мислення зникає геть. А в цих темно-карих очах тонеш і тонеш, все глибше йдеш на дно. Загалом, відчуття точнісінько, ніби під воду йдеш, збитий з ніг двометровою морською хвилею.

Ще й гляне так, що мурашки по шкірі. Ууууу, нелюд!

Поївши каші, приготовленої Стиром, повернулася до пацієнтів, які залишилися без належної медичної допомоги. І знову почала зашивати. Сьогодні справа пішла швидше. Рани легші, та й сам процес у мене став виходити набагато кращим. Пристосувалася до похідних умов.

До обіду прокинувся мій найважчий пацієнт. Думала, що не виживе, вранці його навіть не стала будити, щоб обробити рану, а він, проспавши весь цей час, отямився бадьореньким і напрочуд живеньким. Зовсім молоденький хлопчина з раною через усю грудну клітку. Ще трохи і було б пошкоджено життєво-важливі органи.

Нахилилася над ним.

- Як почуваємося? - запитала рідною мовою, але відразу виправилася і повільно вимовила потрібні слова на новопридбаному.

- А я вас знаю!

- Звісно, ​​знаєш, - не здивувалася я. – Я тут вам уже якийсь тиждень дрова тягаю, воду, праю речі, готую їжу.

Я б і далі заговорювала йому зуби, розмочуючи і намагаючись зняти тканину з рани, як він додав:

- Ви – Алана!

- Хто? – я здивовано на нього подивилася, але тут у процес втрутився Стир.

- Ніс, ти справді її знаєш? - запитав він з надією.

Коли хлопчик кивнув, Стир ні слова не сказавши, побіг із намету. Чому це він радіє?

Пізніше мені літній воїн пояснив, що поки я спала, принц прийняв рішення, якщо я так і не зізнаюся, хто я така, і хто мене підіслав, то вдосвіта наступного дня мене стратять. Який невдячний цей принц. Ні грамма людяності.

Подібна перспектива зовсім не втішила. Тому я була дуже вдячна юнакові, що так раптово став на мій захист «згадавши».

У намет Стір повернувся вже з Чорним Драконом та командиром загону.

Я тільки встигла обробити рану та перев'язати чистими шматками тканини. Побачивши людину в чорному, поранений хлопчина підірвався, намагаючись сісти, щоб належним чином привітати начальство.

Решта воїнів, що були в наметі, схилилися в низьких поклонах.

- Тобі не можна рухатися, - схопила його за плечі, не даючи підвестися.

Цим аби їм усі кланялися, а в людини може рана відкритися. Сама я навіть і не подумала, схилятися в пошані.

Грізно глянувши на мене, Дракон жестом дозволив юнакові лежати.

- Ти знаєш цю дівчину? - без передмов запитав старий воїн, підійшовши до нас. - Повтори, що ти мені сказав.

Хлопчик, трохи зніяковівши, кивнув ствердно.

- Де ти міг її бачити? – встряв у розмову такий самий підозрілий принц.

- Вона дочка головного лікаря. Я бачив її при дворі, коли проходив військову підготовку, -  просто почав він, а я прислухалася до кожного слова, і навіть відмінне знання мови не допомогло, не могла зрозуміти, що відбувається. Він не може мене знати.

А хлопчик продовжував, трохи заїкаючись у хвилюванні від підвищеної до нього уваги:

- Мені тоді було років тринадцять, я закінчив тренування і гуляв садом. У альтанці зібралися принцеси, залишивши туфельки біля входу, а її, - він тицьнув у мене пальцем, - у свої ігри не приймали. Так вона наловила ящірок і підкладала принцесам у туфельки.

- Не ящірок, а жаб, ящірки дуже швидкі, - ляпнула я зовсім мимоволі, і застигла з переляку з широко розплющеними очима.

- Звідки я знаю? - запитала ошелешено оточуючих.

Я не могла цього знати. Цього не може бути! Я Світлана Задорожна, із звичайнісінького українського міста, з двадцять першого століття. У мене брат Ванька на сім років мене молодший, мама та тато геологи.

Так звідки в моїй голові така виразна картина: маленькі витончені туфельки різних кольорів і відтінків і голови земноводних, що стирчать з них, а потім вереск і крики, і загальна біганина.

Все це взагалі не вкладалося у моїй свідомості.

- Ти починаєш згадувати! – радісно смикнув мене за рукав Стир. – Значить, пам'ять скоро повернеться.

- А? - тільки й змогла я видавити, перебуваючи, м'яко кажучи, в шоковому стані.

19.02

«Яка пам'ять? Куди повернеться? Це не моя пам'ять! Це не мої спогади! »- pаволала подумки, але вголос мудро не промовила ні слова. Тільки злякано косилася на хлопця, а він, наче отримавши схвалення, продовжив далі, посміхаючись у всі тридцять два.

- Вона найменша була, та ще й мови нашої не знала, от принцеси і відмовлялися з нею грати, дражнили. Але ця вперта така, не давала їм проходу. Які тільки капості не влаштовувала. Я спеціально за нею спостерігав, багато сміявся.

- І пропускав тренування, - похитав головою Стир, вказуючи на рану.

Хлопець винувато похнюпився, але потім знову щось згадавши, з ентузіазмом почав розповідати:

- Якось вона натерла каміння біля озера воском, і принцеси послизнувшись, посипалися у воду, як ягоди, а ця сиділа на відстані і хихикала.Стільки проблем вона їм створювала.

Його балаканина явно приносила задоволення оточуючим, всі посміхнулися, розглядаючи мене з цікавістю.

Тільки принц був так само холодний, у нього має бути замість серця крижинка.