Читати книгу - "Чотири після півночі"

від люті. Я не бачив її такою з того дня, як містер Левін наказав їй зняти плаката з Червоною Шапочкою, бо той лякав дітей. Спочатку Арделія навіть не помітила, що я прийшов. Вона ганяла першим поверхом туди й сюди, так само гола, як і в той день, коли народилася — якщо вона колись народжувалася, — з опущеною головою і стиснутими кулаками. Була лютіша за ведмедя з болячкою на сраці. Зазвичай удома Арделія вкладала волосся в бабусин пучок, але коли я ввійшов у двері на кухні, вона так металася, що воно, розпущене, аж розліталося в неї за спиною. Я чув, як воно тихенько тріщить, наче наелектризоване. Її очі почервоніли, як кров, і світилися, мов залізничні ліхтарі, які запалювали давніми часами, коли колія попереду була перекрита. Здавалося, що вони от-от мають вискочити з лоба. Її тіло геть укрилося потом, і хоч від мене теж фіалками не пахло, я відчув її запах; від неї смерділо, як від тхора в спеку. Пам’ятаю, що бачив великі маслянисті краплі, що стікали униз її грудьми й животом. Її губи й стегна аж блищали. Стояла одна з отих тихих задушливих ночей, які іноді випадають тут улітку, коли повітря пахне зеленню й тисне на груди, як гора брухту, і коли здається, що, вдихаючи, ти втягуєш носом кукурудзяні ниточки. У такі ночі хочеться, щоб загриміло, заблискало, щоб добряче линуло з неба, але завжди марно. Хочеться, щоб принаймні повіяв вітерець, і не для того, щоб тебе остудило, а тому, що тоді звук кукурудзи буде легше зносити… той звук, з яким вона пробивається із землі навколо, звук, із яким уранці підводиться з ліжка старий з артритом, що не хоче розбудити дружину.

Я помітив, що того разу вона була не лише сердита, але й злякана — хтось справді зумів нагнати на неї страху Божого. Арделія змінювалася дедалі швидше. Що б з нею не коїлося, воно перемкнуло її на верхню передачу. Не можу сказати, що вона почала старішати — вона, скоріше, зникала. Волосся здавалося тонким, наче пасма немовляти. Крізь нього було видно шкіру на голові. А на самій шкірі неначе виростала ще одна шкіра — таке ріденьке імлисте плетиво на щоках, навколо ніздрів, у куточках очей, між пальцями. Найкраще це було видно на складках шкіри. Воно трохи тріпотіло, коли Арделія рухалася. Розповісти вам дещо придуркувате? Коли до міста приїздить Окружний ярмарок, я і близько не можу підійти до яток із цукровою ватою, що стоять серед дороги. Ви бачили той апарат, у якому її роблять? Він схожий на бублик, що постійно обертається, а продавець опускає в нього паперову паличку і намотує на неї рожеву вату. Отак виглядала й шкіра Арделії — наче тоненькі волоконця намотаного цукру. Здається, я второпав, що коїться. Вона робила те саме, що робить гусінь, коли впадає у сплячку. Вона загорталася в кокон.

Я трохи постояв у дверях, стежачи, як Арделія ганяє будинком. Вона довго не помічала мене — надто її обпекла та кропива, у яку вона вскочила. Арделія двічі гупала кулаком об стіну і пробивала її наскрізь — шпалери, гіпс і дошку. Звучало так, ніби кістки ламалися, але здавалося, що їй зовсім не боляче, і кров ніде не проступала. Вона обидва рази верещала, але не від болю. Так кричить роздратована кицька… але, як я вже казав, під гнівом іще був страх. І вона викрикувала ім’я заступника шерифа.

«Джон Павер! — верещала вона, і трісь! — кулак проходив крізь стіну. — Чорти б тебе взяли, Джоне Павер! Я навчу тебе не пхати носа туди, де не твоє діло! Хочеш на мене подивитися? Гаразд! Я тебе навчу! Я навчу тебе, дитинко моя маленька!»

І Арделія гасала далі, майже бігала, і так сильно гупала босими ногами, що, здавалося, увесь клятий будинок трусився. Вона ходила отак і бурмотіла під носа. А тоді її губи кривилися, очі спалахували червоним як ніколи яскраво, і трісь! — вона пробивала стіну кулаком, і з дірки вилітала хмарка тиньку.

«Джоне Павер, ти не посмієш! — гарчала вона. — Ти не посмієш ставати мені на дорозі!»

Але з її обличчя було ясно видно, як вона боїться того, що він таки посмів. І якби ви знали заступника шерифа Павера, ви б зрозуміли, чого вона злякалася. Він був розумний і нічого не боявся. Він був хорошим заступником шерифа, і зачіпатися з ним було не варто.

Арделія зайшла до кухні, коли оббігала будинок уже вчетверте або вп’яте, і раптом побачила мене. Вона зиркнула на мене, а її рот почав витягуватися в ту подобу рога — тільки цього разу оповитого тими павутинчастими, імлистими ниточками, — і я подумав, що пропав. Якщо вона не могла дістати Джона Павера, то порішить мене замість нього.

Арделія рушила на мене, і я стік на підлогу, як розтоплений віск. Вона побачила це і зупинилася. Червоний блиск зник з її очей. Вона змінилася в одну мить. Глянула на мене й заговорила так, ніби я прийшов до неї на коктейльну вечірку, а не вдерся до її будинку серед ночі й застав голу й таку сердиту, що аж стіни двигтіли.

«Дейві! — каже мені. — Я така рада, що ти прийшов! Візьми й випий скляночку. Або й дві!»

Вона хотіла вбити мене — я бачив це в її очах, — але я був їй потрібен, і вже не тільки як компаньйон. Вона хотіла, щоб я вбив Тензі Павер. Арделія знала, що зможе впоратися з копом, але хотіла, щоб він перед смертю дізнався також про смерть дочки. І для цього їй був потрібен я.

«Часу лишилося небагато, — сказала вона. — Ти знаєш цього заступника шерифа Павера?»

Я сказав, що мені довелося з ним познайомитися. Він арештовував мене за сп’яніння в громадському місці з півдюжини разів.

«І що ти про нього думаєш?» — спитала вона.

«Кора на ньому дуже груба», — кажу.

«Та пішов він у сраку, і ти з ним заразом!»

На це я нічого не відповів. Це здалося мені розважливим.

«Це кляте вайло прийшло сьогодні в обід до бібліотеки й зажадало побачити мої рекомендації. І ставило інші питання. Захотіло знати, де я жила до того, як приїхала до Джанкшн-Сіті, де я ходила до школи, де росла. Бачив би ти, як він на мене дивився, Дейві, — але я навчу його, як слід дивитися на таких пані, як я. Навчу, от побачиш».

«Тобі краще дізнатися дещо