Читати книгу - "Талiсман"

— Якщо вони робили саме це.

— Ага, справді. Якщо вони робили саме це. Ну, а ми зупинялися у великому наметі і ночували в спальних мішках. Це було чудово. — І знову Річард сумно всміхнувся. — Але ти маєш рацію, Джеку. Не всі хлопці, що вешталися там, скидалися на бізнесменів, які прагнуть стати стрункішими. Інші…

— І як щодо інших? — спокійно запитав Джек.

— Дехто з них — більшість із них — походили на тих волохатих істот в іншому світі, — тихо відповів Річард, і Джекові довелося прислухатися, щоб почути його слова. — Во́вки. Тобто вони скидалися на звичайних людей, але не дуже. Вони здавалися… грубими. Розумієш?

Джек кивнув. Він розумів.

— Пригадую, що мені було трохи страшно зазирати їм у вічі. Час від часу в них виблискували дивні спалахи… ніби мозок горів. А деякі інші… — Осяяння читалося в Річардових очах. — Деякі інші мали вигляд заступника баскетбольного тренера, про якого я тобі розповідав. Того, що носив шкіряну куртку і палив.

— Річарде, чи далеко до Пойнт-Венуті?

— Я точно не знаю. Та ми діставалися туди за кілька годин, а потяг ніколи не їхав надто швидко. На технічній швидкості, але не більше. Загалом від «ТАБОРУ ГОТОВНОСТІ» — лише якихось двадцять миль. Можливо, трішки менше.

— Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

— Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

9

Річард першим побачив знак — просту, побілену вапном дерев’яну дошку, розмальовану чорними літерами. Вона стояла ліворуч від колії, і плющ обгортав її стовпи, немовби вона тут від давніх-давен. Повідомлення, однак, було досить сучасним.

Там було написано: «ХОРОШИМ ПТАШКАМ ЧАС ВІДЛІТАТИ, ПОГАНИМ ХЛОПЧИКАМ ЧАС ПОМИРАТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ІДИ ДОДОМУ».

— Ти можеш піти, Річі, — спокійно сказав Джек. — За мене не переймайся. Вони відпустять тебе, не сумнівайся. Це все зовсім не твоя справа.

— Гадаю, можливо, і моя, — відповів Річард.

— Я втягнув тебе в усе це.

— Ні, — заперечив Річард. — Батько втягнув мене у це все. Або доля втягнула мене в це. Або Бог. Або Джейсон. Хто б це не зробив, а я залишаюся.

Коли вони проходили повз табличку, Джек майстерним кунгфу-ударом ноги збив її.

— Так тримати, друзяко, — сказав Річард, злегка всміхнувшись.

— Дякую. Але не називай мене друзякою.

10

Попри те що Річард знову мав знесилений і втомлений вигляд, упродовж наступної години, доки вони йшли колією, він розповідав далі. Стійкий запах Тихого океану ставав чутнішим. Річард виливав із себе цілу повінь спогадів, які довгі роки, надійно закорковані, зберігалися в ньому. І хоча Джекові вдавалося не виказати емоцій, його огорнуло захоплення… і глибока, цілковита жалість до самотньої дитини, яка ладна була хапатися за останні уламки батьківської любові. І, свідомо чи несвідомо, Річард відкривав йому все.

Він глянув на Річардову блідість, виразки на щоках, чолі і навколо рота, прислухався до того обережного шепіткого голосу, який, однак, не тремтів і не вагався тепер, коли нарешті з’явився шанс усе розповісти… і знову зрадів, що Морґан Слоут ніколи не був його батьком.

Річард розповідав, що він добре пам’ятав усі орієнтири на цьому відрізку залізниці. В одному місці вони могли бачити над деревами дах складу, на якому простягалася вицвіла реклама «Честерфілд Кінґс».

— «Двадцять чудових цигарок — двадцять чудових затяжок», — сказав Річард, усміхаючись. — От тільки в ті дні склад був заповненим вщерть.

Він показав на велику сосну із роздвоєною кроною, а п’ятнадцять хвилин по тому повідомив Джекові:

— По той бік пагорба була скеля, дуже схожа на жабу. Ходімо глянемо, чи вона досі там.

Скеля була на місці, і Джек подумав, що вона справді схожа на жабу. Трішки. Якщо добре напружити уяву. Або для цього варто бути трирічним. Або чотирирічним. Або семирічним. Чи скільки там йому було.

Річард любив цю залізницю і вважав «Табір Готовності» класним місцем з усіма його біговими доріжками, стрибками через лінію перешкод і лазінням між мотузками. Але сам Пойнт-Венуті йому не дуже подобався. Трохи попорпавшись у собі, Річард навіть пригадав назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися під час перебування в цьому маленькому прибережному містечку. Мотель «Кінґсленд», сказав він… і Джек збагнув, що ця назва не дуже й здивувала його.

Мотель «Кінґсленд», як казав Річард, розташовувався неподалік від старого готелю, яким його батько завжди цікавився. Річард бачив той готель з вікна, але не дуже любив його. То була велика розлога будівля з баштами, фронтонами, мансардами, банями і вежами. На кожній із них оберталися мідні флюгери чудернацьких форм. Вони оберталися, навіть коли не було вітру, казав Річард, — він чітко пам’ятав, як стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як вони кружляють, кружляють і кружляють. Дивовижні мідні створіння, схожі на півмісяці, жуків-скарабеїв та китайські ієрогліфи, виблискували на сонці, доки океан пінився і ревів унизу.

«О так, лікарю, тепер я все пригадую», — подумав Джек.

— Він був порожнім? — запитав Джек.

— Так. Виставлявся на продаж.

— Як він називається?

— «Ейджинкурт». — Річард змовк, а тоді додав дуже дитячу характеристику — ту, про яку більшість малюків хотіли б забути. — Він був чорним. Насправді, його зроблено з дерева, але те дерево скидалося на камінь. Старий чорний камінь. Саме так батько і його друзі називали ту будівлю. Чорний Готель.

11

Щоб трохи розважити Річарда (але не лише для цього), Джек запитав:

— Твій батько купив той готель? Як і «Табір Готовності»?

Джек ненадовго задумався, а тоді кивнув.

— Так, — мовив він. — Гадаю, купив. Через певний час. Коли ми тільки почали приїжджати туди, на брамі перед готелем висіла табличка «Продається», та одного разу, коли ми туди прийшли,