Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

не були на морі, і за ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску й морю. Ми цілі дні валялися на пляжі, простягшись на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову й знову кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи з усією силою, що була тоді в нас. У ті години ми забували про все, ми хотіли забути про все. Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до гомону прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі гучнішали, врешті, немов глуха погроза, поглинали гомін моря: то був гуркіт фронтової канонади. І тоді враз замовкали розмови, западала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, піднімались, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися вже до втоми, несподівано знову проступали суворі риси солдата; ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, і гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов’язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть. Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти залишилось усього тридцять два чоловіки. Майєр, Гольтгоф і Лют-генс загинули…

— Роббі! — гукнула Пат.

Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади про війну, мене наче відносило кудись у далечінь. Коли згадував щось інше — такого не бувало.

Я піднявся на лікті. Пат виходила з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, яскраве сяйво лилося з її плечей, її саму так заливало світло, що на тлі осяйного неба вона здавалася темним силуетом. Підіймаючись на берег, вона з кожним кроком вростала дедалі вище у сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце позад неї не стало німбом навколо її голови.

Я схопився на ноги, таким неправдоподібним здавалося мені це марево, ніби з якогось іншого світу: безкрайнє блакитне небо, білясті низки піни на морі та прекрасна, струнка постать передо мною, так наче я один на цілім світі й із води до мене виходить перша жінка… На якусь мить мене заполонила дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живий із тих жахів війни, що в мене є очі й руки, що я думаю, що в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.

— Роббі! — ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.

Я вхопив з землі її купальний халат і швидко пішов їй назустріч.

— Ти надто довго була у воді, — сказав я.

— А мені тепло, — відповіла вона, переводячи віддих.

Я поцілував її в мокре плече.

— Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.

Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:

— Я досить довго була розсудливою…

— Хіба?

— Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! — Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: — Давай будемо нерозсудливими, Роб-бі! Ні про що не будемо думати, зовсім ні про що — лише про себе самих, про сонце, відпустку й море!

— Добре! — сказав я, беручи кошлатий рушник. — Давай перш за все я витру тебе насухо. Де це ти встигла так засмагнути?

Вона одягла халат.

— Ця засмага ще з мого розсудливого минулого року. Я повинна була щодня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягати спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.

— Це ми ще побачимо, — зауважив я. — Людина завжди велика у своїх намірах. Але не в їх здійсненні. У цьому її привабливість.

До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще прогулялися в село, а коли посутеніло, покатались на «сітроені». Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди нерозважливо витрачала всі свої життєві сили і здавалася невичерпною у своїй свіжості та юності, та раптом наставала мить, коли обличчя її блідло й під очима лягали глибокі тіні… Тоді її силам надходив край. Утома перемагала її не поступово, а враз, за одну мить.

— їдьмо додому, Роббі, — сказала вона, і її низький голос пролунав глухіше, ніж завжди.

— Додому? До фрейлейн Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Хто знає, що іще вигадала стара чортиця, поки нас не було.

— Додому, Роббі, — знову попросила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Тепер це наш дім.

Я зняв одну руку з керма й обняв її за плечі. Ми, не поспішаючи, їхали крізь блакитні туманні сутінки, і коли, нарешті, побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилась в улоговині, то й справді відчули, ніби повертались додому.

Фрейлейн Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорної вовняної сукні була чорна шовкова такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона пришпилила іншу емблему — серце, якір і хрест — церковний символ віри, надії і любові.

Вона значно привітніше зустріла нас, ніж після обіду, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина й копчена риба.

— Ну що ж, нехай… — буркнув я.

— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона трохи боязко подивилась на мене.

— Авжеж… — холодно відповів я.

— Свіжокопчена камбала — це має бути дуже смачно, — поспішила втрутитися Пат, кинувши на мене докірливий погляд. — Фрейлейн Мюллер, перший день біля моря, і така вечеря. Це найкраще, що можна було б побажати. Якби до такої вечері та ще гарячого чаю.

— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Ласкаво прошу! Я звелю, вам зараз усе принесуть. — Фрейлейн Мюллер полегшено зітхнула та квапливо вийшла, зашарудівши своєю шовковою сукнею.

— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.

— Щеб як люблю! Камбала!