Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— Пане де Роні,— сказав король. — Ви просите п'ять тижнів, щоб узяти фортецю. Це гордість герцога, так швидко він її не віддасть. Та однаково я даю вам п'ять тижнів, і ви самі порядкуватимете всім, я тільки дивитимусь.

Пан де Роні не погоджувався, щоб його величність наражався на небезпеки облоги. Насправді він просто не хотів, щоб король утручався в його накази. Чим далі він буде, тим краще. Король зрозумів його, а тому заговорив про інші речі. Він сказав, що цей похід дуже приємний — якби тільки не схопити кулю. В нього відпочиває і тіло, й душа, бо тут він має спокій від жінок, а отже — й від звідників.

Слухаючи цю мову, начальник артилерії поглядав на короля скоса — спочатку суворо, потім з усмішкою. Він був вищий за владаря, але останнім часом, коли йшов швидко, нахилявся всім негнучким тулубом уперед, а руки любив закладати за спину. Король був спритний і гнучкий у рухах, як давніше; поки говорив, він сплигнув із земляної тераси й з осінньою квіткою в руці виплигнув назад.

— Пане де Роні, отут у горах я вперше відчув, що надходить час, коли жінки мене вже не чаруватимуть, а отже, й не мучитимуть. З усіх їх тільки одна була моїм щастям і моїм володінням. Це не повернеться ніколи. — Досі він ні разу не вгадував у розмовах про втрачену. Запала мовчанка.

— Величносте! — нарешті зважився Роні.— Корабель з вашою високородною королевою й незліченними грішми привезе вам і те, й друге — і щастя, і володіння. Ви просто переситились коханками, і ви це самі легко зрозумієте, коли я розповім вам історію одного стародавнього державця. — І розповів королю його ж таки історію — з напутливим наміром. Хоча й молодший за свого владаря, майбутній герцог де Сюллі вважав себе покликаним напучувати його щодо всього — чи то буде артилерія, чи кохання. — Шістсот років тому, — почав начальник артилерії,— у одного славнозвісного володаря Сходу померла найулюбленіша одаліска.

«Шістнадцять місяців тому», — подумав Анрі, що зрозумів його.

— Султан у тяжкому горі заприсягся, — провадив казкар, — що більш ніколи не ввійде до свого гарему. Але така ухвала суперечила його натурі, і тому кожен, хто мав честь бути близьким до нього, тривожився за султанове здоров'я.

— Аякже! — вигукнув Анрі.— При дворах Сходу повно звідників… Уявляю, як вони докучали владареві.

— В кожному разі, він не примусив довго упрохувати себе, — сухо відповів Роні.— Він купив для свого сералю вісімнадцятирічну незайманку.

— Що вже не була нею, — докинув Анрі.

— Коли це може бути виправданням, я його приймаю, — сказав протестант. — Але смуток і усамітнення легко обертаються у непогамовну жадобу насолод. Так сталось і з нашим султаном: він аж ніяк не обмежився тією однією купівлею. Він придбав багато жінок, серед них навіть кузину своєї померлої владарки — можливо, просто на спомин. І всіх своїх хвилинних подруг — подумати лишень! — водив до того самого розкішного дому розваг, де часто, приймав його і його любу владарку господар лихвар.

Анрі поворушив губами. Хтозна, чи розчув Роні його слова, але він замовк, очікуючи.

— Той султан, — прошепотів король, — знав, що йому вже нема чого сподіватись від кохання. Він занедбав себе, скотився нижче гідної його межі.

Роні не чув нічого, бо він уперше з початку прогулянки задивився на гірський краєвид.

— Ми забули про вісімнадцятирічну, — зауважив він нарешті.

— Справді,— здивувався Анрі.— Ваш султан, пане начальнику артилерії, великий забудько. З ним часто бувало, надто коли він вирушав на війну, що нова коханка випадала в нього з пам'яті на день чи й на тиждень. «О зоре, о надіє, о мріє наяву», — таке йому й не снилося. «Прощання, повне болю», — дe там, він тільки радів.

Тоді казкар згадав ще одну постать — незлагідного візира:

— Наш султан мав суворого, ощадливого візира. Цей урядовець іще з небіжчицею сварився через те, що вона з усією своєю ріднею тягла з владаря дуже багато грошей, а врешті ще й захотіла стати законною султановою дружиною. А нова улюблениця з цього почала. Не досить того, що батько цієї дами продав султанові її дівоцтво за сто тисяч срібняків і візир мусив їх виплатити. Хто змалює переляк урядовця, коли його владар показав йому грамоту зі своїм підписом і з печаткою, в якій він за всіма правилами обіцяв тій захланній особі законний шлюб. Візир порахував до трьох — а тоді розірвав це монарше зобов'язання.

— Це вже ви казки розповідаєте, пане начальнику артилерії,— король зупинився і втупив у свого супутника очі.— Цього ви не посміли зробити!

— Та й марно було б, — відказав Роні.— Бо ви написали б нове. Ви були без тями від мадемуазель д'Антраг і тільки боялися, що проґавите й цю, як перед тим іншу. Вашому слузі лишалось одне: якнайшвидше одружити вас із якоюсь багатою принцесою.

Король скривився.

— Але ми не одержали й половини того посагу, що вимагали. Я мусив погодитись, аби мати з чого оплатити цю війну. А моє шлюбне зобов'язання зосталось у руках пана д'Антрага, того самого, що стояв біля смертного ложа мого попередника й притримував йому щелепу, щоб не відпадала. Ви могли б придумати щось краще, пане начальнику артилерії.

— У святому письмі сказано… — хотів був заперечити Роні. Але ніхто не дізнався, що саме написано в святому письмі, бо начальник артилерії стулив губи й опустив погляд, — такого за ним ще ніхто не помічав. Король рушив далі — швидше, ніж досі. Мовчки йшли вони через безлистий осінній сад на схилі гори — начальник артилерії поруч короля, який питав себе, що ж сказано у святому письмі. «Любов триває вічно?» Напевне не це. Я люблю Анрієтту не палкіше, ніж вона мене. Я квапився з нею так, бо коли старієш, не лишається часу. «Ноги тих, хто винесе тебе, вже стоять за дверима», — ось що сказано у святому письмі».

— Пане де Роні, кажіть уже вашу гірку правду! Я чекаю від вас гіркої правди.

Тепер голос слуги звучав не сухо, як звичайно. Диво дивне — він ледь не тремтів:

— Величносте! Найгіркіша правда стосується мене самого. Я ревнував вас до вашої любої владарки, що любила вас і була вашим набутком. Та хай там як, а я виконував свій обов'язок перед королем і не смію за цим шкодувати. Решту довершила смерть. І тепер ви біжите