Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.

— Обов’язково,— пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.

— Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте — але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.

Дженіс провадила:

— Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?

Розвівши руками, Дженіс повторила:

— От шо ми могли вдіяти? Мені було зрозуміло, шо собі думає Марго, бо вона знала, шо Мод — власниця, а Дороті й Карл там на пташиних правах, і... ну, лікарі взагалі про таке думають, це їхня робота. Якшо десь шось потім спливе, вони отримують на горіхи. Але врешті-решт Марго так нічо’ й не зробила, нічо’ з того не було. Ось і все,— закінчила Дженіс із явним полегшенням.— Тепер ви знаєте.

— Дякую,— мовив Страйк, занотовуючи.— Це дуже корисно. Скажіть, а Талботові ви про це говорили?

— Ні, відповіла Дженіс,— але йому хтось інший міг сказати. Всі знали, шо Мод померла, і всі знали, як саме, бо Дороті брала на її похорон вихідний. Я правду скажу, під кінець тих розмов з Талботом я просто хотіла його здихатися. Він мене постійно розпитував про мої сни. Чесно, мороз поза шкурою від такого. Дуже дивно було.

— Ще б пак,— кивнув Страйк.— Маю до вас останнє питання, і тоді піду. Моя партнерка зуміла розшукати Пола Сатчвелла.

— А,— озвалася на це Дженіс без жодних ознак зніяковіння чи дискомфорту.— Зрозуміло. То колишній бойфренд Марго, так?

— Так. І ми дуже здивувалися, коли дізналися, що ви були знайомі.

Дженіс глянула на нього, не розуміючи.

— Шо?

— Що ви були знайомі,— повторив Страйк.

— Я і Пол Сатчвелл? — з легким смішком перепитала Дженіс.— Та я його в очі не бачила!

— Справді? — уточнив Страйк, уважно за нею спостерігаючи.— Коли Сатчвелл почув, що ви нам розповіли про Марго — що її буцімто бачили в Лемінгтон-Спа,— він помітно розсердився. Висловився в тому дусі,— Страйк звірився з записником,— що ви хочете втягнути його в неприємності.

Запала довга мовчанка. Між круглими синіми очима Дженіс з’явилася глибока зморшка. Врешті-решт вона спитала:

— І шо, він мене назвав на ім’я?

— Ні,— відповів Страйк.— Власне, він його забув. Пам’ятав вас як «медсестру» і сказав Робін, що ви з Марго не терпіли одна одну.

— Він точно сказав, шо Марго не терпіла саме мене? — уточнила Дженіс, наголошуючи на останньому слові.

— Боюся, що так,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею.

— Але... ні, пробачте, але це просто неправда,— заявила Дженіс.— Ми чудово ладнали! Ну, крім того випадку з Кевом, коли в нього болів живіт... тоді я справді на неї накинулася, але ж вона нічо’ поганого не хтіла. Думала, шо зробить мені краще, як огляне його... а я образилася, бо знаєте, матері не люблять, шоб інші жінки думали, ніби ти про свою дитину не дбаєш... а коли ти ше й самотня, воно ой як дошкуляє.

— Але чому,— спитав Страйк,— Сатчвелл міг сказати, ніби ви знайомі з ним і хочете йому неприємностей?

Запала мовчанка, яку порушив звук поїзда, шо промчав за живоплотом: гуркіт і стукіт набрали силу, а тоді поступово затихнули, і тиша у вітальні замкнулася, ніби бульбашка, в якій застигли, дивлячись одне на одного, детектив і медсестра.

— Думаю, ви й самі вже знаєте,— врешті-решт сказала Дженіс.

— Що знаю?

— Ой не треба. Ви сті’ки всього розслідували... ви не дурень якийсь. Думаю, ви вже все знаєте, а оце просто прийшли мене залякати та змусити сказати самій.

— Та я зовсім не хочу залякати...

— Знаю, вона вам не сподобалася,— різко промовила Дженіс.— Я про Айрін. Навіть не прикидайтеся, я бачила, як вона вас дратує. Якби я не розумілася на людях, як би я взагалі виконувала свою роботу — заходила додому до казна-кого, а тоді спокійно виходила? А я свою роботу ой як добре виконувала,— додала Дженіс, і чомусь ця ремарка не прозвучала зверхньо.— Зрозумійте: в Айрін просто був напад хвалькуватості. Вона була така рада з вами познайомитися, шо