Читати книгу - "Яр"

— Ти тут не згадав про ці теорії жодним словом.

— Я обминув їх зумисне, як не варті уваги.

— Метод зневажливого замовчування? Що ж, і така форма дискусії існує. Узагалі правильно. Конечно... звичайно, якби розширити брошуру, то можна було б і відверто розгромити ту «теорію», але... — Пані Ганна замислилася. — Тут проблема — де надрукувати навіть оці півтора десятка сторінок.

І знову запала тиша й було чути тільки набридливе тріщання соли в лампі. Тоді Ганна сказала:

— Я не знаю, що між вами відбулося.

Максим подумав, Ганна має на увазі Оленку, і затамував подих. Але вона додала:

— Олег теж не казав мені нічого.

Це було не легше — Олег... Максим спитав:

— Чому ти думаєш, ніби між нами...

— Я бачу й так.

— Його методи мені не підходять.

— Ти вважаєш, із німцями краще воювати просвітницькими методами?

Максим відповів:

— Ти ж знала діда Єсохвада...

— Він урятував сотню людей.

— А Марія?

Ганна зиркнула на нього й зітхнула.

— А сорок три душі, крім неї? — вдруге сказав Максим.

— То росіяни.

— Росіяни теж люди, — мимоволі зітхнув він.

— Колоністи в усі часи були зброєю в руках колонізаторів, — сказала Ганна, тоді теж зітхнула: — Власне, колоністи й колонізатори — одне й те саме.

Першим обурився Максим:

— Німці теж потроху осідали в Чехії а одного чудового дня заявили: вводимо війська для безпеки наших співвітчизників у Судетах. А за Судетами ковтнули й усю Чехію.

Максим розгублено поморщився. Голова йшла обертом, варто було тільки зануритись у вир великої політики, де дужчий неодмінно ковтав слабшого. Невже людство й досі перебуває в колисковому стані, як стверджував Маркс? Але ж не може того бути. Схоже, що марксизм, — такий самий витвір міжнародного сіонізму, як і християнство. Бо хіба не Толстой сказав, що то євреї викинули гасло: геть національні кордони, хай живе інтернаціоналізм. Бо їм вигода: вони люди без батьківщини, і коли кордони зникнуть, євреям буде вільно. Маркс — єврей, Ленін — теж напів'єврей... Але це вже з Геббельса.

Максим почав крутити цигарку. Ні, все це звичайні софізми, сказав він сам собі, боротьба теорій та ідеологій. Земля, де поховані твої пращури, є й лишається найсвященнішим з усього, що має людство й що воно матиме будь-коли. Teppa натріе сакра ест, це розуміли навіть стародавні римляни.

Ганна поклала долоні на стіл і сперлась на них підборіддям, утупивши погляд у миготливий язичок лампи.

— Ти прийшов не тільки заради своєї брошури, — сказала вона.

Максим широко розплющив на неї очі. У Ганни був приречений і безвільний вираз обличчя.

— У такі часи людина старіє за рік на добре десятиліття.

Йому стало шкода її.

— Чому ти так думаєш?

— Тобі важко жити, Максиме.

То була свята правда, але Максим не хотів цього визнавати навіть перед самим собою. Він проказав речення, сенсу якого так і не збагнув, чергову сентенцію всіх на світі втішників:

— Людина до всього звикає.

Ганна заворушилася. В її очах було здивування.

— Нащо ти мені це кажеш?

— Не знаю, — промовив Максим. — І сам не знаю.

Але тепер він уже був майже певен, що більше не зможе встати й узяти її за руку, як зробив це годину чи дві тому, біля груби.

— Ми вже нічого не знаємо, — проказала Ганна. — Ми вже ні на що не здатні.

Максим здогадувався, про що вона каже. Вони й справді були тепер схожі на плавця, який утратив сили й усього себе віддав на ласку течії. Куди винесе їх вода, до якого берега — все це, либонь, питання часу й тієї потаємної сили, що споконвіку зветься випадком.

— Як ти думаєш, — озвалася Ганна, — ми б могли знову стати такими, як були?

Максим злякано блимнув на неї, і по спині йому пробігли мурашки. Вона сказала вголос те, про що він думав, точнісінько те саме, може, тільки іншими образами чи словами. І раптом у душі в нього завирував протест. Максим вигукнув:

— Ти помиляєшся! Я більше ніколи не зміг би служити росіянам!..

Хотілося крикнути це на всю хату, щоб і стіни здригнулись, але голос виявився до смішного кволим і незначущим. Стало навіть соромно.

— Мости сожже... спалено.

Це сказала Ганна, і він не міг утриматися, щоб не зауважити їй роздратованим тоном:

— Коли ти вже перестанеш збиватися!

Ганна розуміюче всміхнулась:

— На себе злишся.

Так воно й було, і Максим похнюпився:

— Вибач.

— Ми стали дуже дратівливі. Скрути ще цигарку напоследок.

Максим дістав кисет і заходився крутити цигарку, але тонкі турецькі папірці рвалися й не тримали тютюн.

— Мені вже пора йти? — спитав Максим, не дивлячись на господиню.

Ганна відповіла, теж не дивлячись на нього:

— Пізно... І взагалі...

— Безперспективно? — підказав він і кисло посміхнувся. Точно так розмовляв