Читати книгу - "Ім’я вітру"

Ми повернулися на вершину Гробка, і до мене дійшло, звідки взялася його назва. Там здіймалися хвилями дивні, неправильної форми брили, хоча довкола ніякого каміння не було. Тепер, коли я спеціально їх шукав, їх неможливо було не помітити.

— На що тобі треба поглянути? — запитала Денна. — Май на увазі: якщо ти спробуєш зайти в хату, мені, можливо, доведеться фізично тебе втримати.

— Поглянь на хату, — сказав я. — А тепер поглянь на кручу, що визирає з дерев за нею. — Я показав рукою. — Там камінь темний…

— …а каміння, з якого складається будинок, сіре, — закінчила вона.

Я кивнув.

Вона не зводила з мене вичікувального погляду.

— А що саме це означає? Як він і казав, вони знайшли камені з кургану.

— У цій місцевості немає жодних курганів, — відповів я. — Кургани зводять у Вінтасі, де це — традиція, або в заболочених низовинах, де могилу викопати не можна. Від найближчого справжнього кургану нас відділяє миль із п’ятсот.

Я підійшов ближче до фермерського будинку.

— До того ж кургани з каміння не складають. А якби й складали, то не з такого каміння — добутого в каменоломні та обтесаного. Це привезли здалеку. — Я провів рукою по гладенькому сірому каменю стіни. — Тому що комусь захотілося побудувати щось довговічне. Щось масивне. — Я знову повернувся до Денни. — На мою думку, тут під землею ховається фортеця, що колись давно стояла на пагорбі.

Денна на хвилинку замислилася.

— Чому цей пагорб назвали Гробком, якщо справжніх поховальних курганів тут не було?

— Мабуть, тому що місцеві ніколи не бачили справжнього кургану, а лише чули про них в оповідках. А варто їм знайти пагорб, усіяний чималими горбками… Гробок.

— Але ж це глушина. — Вона безцільно роззирнулася навкруги. — Це практично глушина…

— Тепер — так, — погодився я. — А тоді, як це було збудовано тоді? — Я показав рукою на просвіт між деревами на північ від спаленого фермерського будинку. — Підійди-но на хвильку. Я хочу глянути на дещо інше.

Коли я пройшов повз дерева з північного краю пагорба, мені стало чудово видно навколишню сільську місцевість. Осіннє листя червоніло й жовтіло так, що аж дух запирало. Я бачив кілька розрізнених будинків і повіток в оточенні золотих полів і блідо-зелених пасовиськ, усіяних білими вівцями. Мені було видно той струмок, в якому подриґали ногами ми з Денною.

Глянувши на північ, я побачив кручі, про які згадував Шім. Там земля здавалася більш кам’янистою.

Я кивнув — передусім самому собі.

— Звідси видно все в радіусі тридцяти миль. Кращий краєвид відкривається лише з отого пагорба. — Я показав на високий пагорб, який застував мені кручі на півночі. — І він закінчується мало не шпилем. На його вершині замало місця для будь-якого пристойного укріплення.

Вона задумливо роззирнулася довкола, а тоді кивнула.

— Гаразд, ти мене переконав. Тут була фортеця. Що тепер?

— Ну, я б хотів видертися на ту вершину, перш ніж ми отаборимося на ніч. — Я знову показав на високий вузький пагорб, що заступав нам частину круч. — Іти всього милю чи дві, а якщо на північних кручах відбувається щось дивне, нам звідти буде чудово це видно. — Я на мить замислився. — До того ж, якщо Ясен перебуває десь у радіусі двадцяти миль звідси, він може побачити наш вогонь і прийти до нас. Якщо він намагається триматися в тіні й не хоче йти до міста, то підійти до ватри він усе-таки може.

Денна кивнула.

— Це вже точно набагато краще, ніж вештатися наосліп по кущах.

— На мене часом находить, — відповів я й театральним жестом показав униз. — Прошу, дами перші.

Розділ сімдесят четвертий

Путь-камінь

Хоча ми з Денною загалом утомилися, ми видерлися на північний пагорб швидко — сонце саме почало сідати за горами. Пагорб звідусіль оточували дерева, але вершечок у нього був лисий, як голова священика. Від нічим не обмеженого краєвиду довкола запирало дух. Я шкодував лише про те, що, доки ми йшли, з’явилися хмари, через які небо стало пласким і сірим, як шифер.

На півдні було видно кілька невеличких ферм. Між деревами звивалося кілька струмків й вузьких доріг. Гори на заході скидалися на віддалену стіну. На південному сході я побачив дим, який здіймався в небо, та низенькі брунатні будівлі Требона.

Повернувшись на північ, я побачив, що свинопас сказав правду. У тому напрямку не було видно жодних ознак проживання людей. Жодних доріг, жодних ферм, жодного диму з коминів — тільки земля, дедалі нерівніша, голий камінь і дерева, що вчепились у кручі.

На вершині пагорба не було нічого, крім кількох сірокаменів. Три масивні камені було складено у величезну арку, схожу на велетенські двері. Два інших лежали на боці, неначе відпочиваючи в густій траві. Їхня присутність втішила мене так, ніби я несподівано зустрів давніх друзів.

Денна сіла на один із лежачих сірокаменів, тим часом як я стоячи оглядав сільську місцевість. Відчувши легеньке поколювання дощу на обличчі, я вилаявся собі під ніс і хутко підняв каптур плаща.

— Це ненадовго, — сказала Денна. — Так було останніх кілька ночей. З’являються хмари, десь із півгодини дощить, а тоді все вщухає.

— Добре, — відповів я. — Ненавиджу спати під дощем.

Я поставив дорожню торбу з завітряного боку одного з сірокаменів, і ми вдвох почали облаштовувати табір. Ми обоє займалися своїми справами так, ніби робили це вже сто разів. Денна розчистила місце для багаття й набрала каміння. Я приніс оберемок хмизу й швидко запалив вогонь. Під час наступного походу я набрав кропу та викопав кілька диких цибулин, які помітив, видираючись на пагорб.

Уперіщив дощ. Відтак, коли я взявся готувати вечерю, він поступово вщух. Я приготував у своєму маленькому казанку печеню зі свинини, що лишилася від обіду, моркви та картоплі, а також знайденої цибулі. Приправив я її сіллю, перцем і кропом, а тоді розігрів один корж біля багаття й розрізав воскову оболонку на сирі. Насамкінець я прилаштував два яблука між розпеченим камінням довкола багаття. Вони мали спектися саме тоді, як настане час для десерту.

Поки вечеря готувалася, Денна назбирала невеличку гірку хмизу. Я розклав ковдру, щоб їй було де сісти, а вона схвально поохала над їжею, коли ми заходилися їсти.

— До такого ставлення можна й звикнути, — зауважила Денна, коли ми закінчили. Вона задоволено відкинулася на один із сірокаменів. — Якби в тебе при собі була лютня, ти