Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

- Сер. Моя мати прийшла! Ви маєте з нею поговорити! – схилився над ним уже цілком тверезий Деррік.

Альбрехт різко встав, відкинувши ковдру, яка невідома, як на ньому виявилося.

- Ти їй щось казав? – посерйознішав він.

- Тільки те, що до мене прийшов один із «Гармонії» і пропонує допомогу! Вона злякалася, бо за вас ходять різні чутки. Але ми спробували її переконати, що ви справді допоможете! Але вона у сльози, боїться за мене. Та й ще вчорашній випадок у шинку.

Альбрехт поплескав його по плечу.

- Ми лише допомагаємо законному спадкоємцю! А він присягався припинити знищення чарівників!

Засунувши ноги в чоботи, хлопець пішов слідом за Дерриком на кухню. Там, де годину тому він сидів, була жінка, не стара, але важка робота зробила на ній свій відбиток. З одного погляду Альбрехт чомусь зрозумів, що вона не має чарівної сили.

- Доброго дня. Я Альбрехт Шліман. Вам уже розповіли?

Жінка втомлено кивнула.

- Я хочу допомогти вашому синові та його другу. Ми дуже довго шукали такого, як він. Деррик має рідкісний дар. Дозвольте нам його на якийсь час забрати.

- Пан не дозволить… Обов'язок на нас. Ми не можемо залишати місто. - далі жінка просто закрила обличчя руками і знову заплакала. – Кілька років тому після смерті мого чоловіка ми сильно бідували. Пан допоміг нам відбудувати будинок і з іншим... Ми зобов'язані виплатити йому борг. Дерріка не відпустять! Тим паче з вами!

- А який борг? – спитав Альбрехт, і коли почув суму лише важко зітхнув. – Великий. Місяця два тому я сам міг би погасити його. Але зараз гроші потрібні ордену, наближається битва.

- За що таке покарання моєму синові? - зверталася вона вже кудись у простір, витираючи сльози. - Ми ж раніше так добре жили! До пожежі!

Альбрехт запитливо глянув на Дерріка.

- Тоді в мене вперше з'явилися здібності. Я згадав. Будинок спалахнув, і я перелякавшись кинувся до матері, і закинув нас за кілометрів зо два. Повернутись так само не вийшло. А потім виявилося, що батька врятувати не вдалося, дах обрушився на нього.

Альбрехта пробив холодний піт. Він бачив страшну картину. Вона вже давно здається покинула його кошмари. У наполовину зруйнованому будинку під важкою балкою лежала маленька дівчинка.

Відвернувшись, хлопець притулився чолом до стіни. Йому не хотілося, щоб хтось побачив його сльози. Останнім часом у снах вона приходила до нього жива. Тема смерті занурила кімнату в ще більшу зневіру, але потім вона і підказала вирішення проблеми.

- А що якщо підлаштувати його смерть? – Альбрехт пізніше не розумів, як у цій ситуації запропонував таке. - Навести ілюзію! Тоді Деррік буде вільний, і пан нічого не зробить йому!

Минуло ще пів години. Їхні розмови переривалися риданнями господині будинку. Дерріку не дуже подобалася ідея померти під чиїмось парканом із перепою, але досить реалістично.

- Але, як ви, сер, збираєтесь наводити ілюзію? – поцікавився він.

– У нас є одна чарівниця, яка спеціалізується на них! Вона зараз не далеко, але чекати доведеться так день чи два. Але якщо скористатися твоєю силою ...

- Ви хочете, щоб я переніс її сюди? А якщо в мене не вийде?

- Тренуватимешся! Краще це зробити якнайшвидше, поки не прокинулася моя Рада. Якщо вона дізнається, що я без неї щось роблю, то вона мені вуха відірве! – засміявся Альбрехт. - Зараз зв'яжемося з нею, з'ясуємо де вона, і потім перенесемося разом.

- А якщо мені не вдасться потім повернутися? Якщо нам доведеться потім іти пішки?

- Так, Дерріку! – голос Альбрехта став тепер суворішим. - Твоє завдання, зібрати орден докупи. Так що відставити скиглення, і за роботу! Часу в нас небагато, і якщо ми не поспішатимемо, то шанси на перемогу зменшаться.

Так вони і зробили: з Іулією зв'язалися і навіть змогли переміститися до неї. На цьому місці,  виникли проблеми. Виявилося, що разом із нею ще п'ятеро людей. Деррік десь пів години не міг налаштуватися назад на будинок з такою кількістю людей. А потім, коли все вийшло, звалився на ліжко і до обіду за нього довелося забути.

Далі все йшло, як по маслу. І нещасний випадок був підлаштований, і сліди вчорашньої сутички в шинку вдалося замести. А сам Деррік та загін Іулії перемістилися подалі від міста. Решта вирушила своїм ходом, щоб не перенапружувати хлопця.